Соціологія

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НІКОПОЛЬСЬКИЙ КОЛЕДЖ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО

АГРАРНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

«Соціологія»

методичні рекомендації для самостійного опрацювання

навчального матеріалу дисципліни

для студентів спеціальностей

«Агроінженерія», «Водні біоресурси та аквакультура»,

«Геодезія та землевпорядкування».

КОНКУРС « Педагогічні інновації»

НОМІНАЦІЯ «Інноватика

в організації

самостійної роботи студентів»

2017р.

Укладач: Білецька Ольга Валеріївна - викладач соціально-гуманітарних дисциплін, спеціаліст першої категорії.

Рецензент: Перепадя Лілія Михайлівна – викладач спеціальних дисциплін, спеціаліст вищої категорії, методист коледжу.

В методичних рекомендаціях розкриті основні теми, які винесені на самостійне вивчення з дисципліни «Соціологія» та методичні вказівки щодо їх вивчення. Методичні рекомендацїї призначені для студентів спеціальностей «Агроінженерія», «Водні біоресурси та аквакультура», «Геодезія та землевпорядкування».

Рекомендовано цикловою комісією загальноосвітніх дисциплін

Протокол №_____ від ___________________________________р.

ЗМІСТ:

1. Вступ. 4

2. Основний текст. 6

3. Висновки. 74

4. Список літератури. 75

5. Рецензія. 76

ВСТУП:

У наш час все гостріше постає питання про суть і взаємовідносини людини та суспільства, адже людина стає не стільки спостерігачем, скільки активним учасником подій, головним стрижнем усіх перетворень з метою створення умов для гідного життя, розвитку і реалізації особистості. У системі соціально-гуманітарної освіти одне з ведучих місць посідає дисципліна «Соціологія».

Мета дисципліни – дати студентам знання, необхідні для орієнтації в складних умовах сьогодення і формування позитивних соціальних моделей поведінки. Її вивчення допомагає осмислювати відносини в суспільстві, вирішувати проблеми соціальної адаптації, а також розуміти взаємодію між соціологічною наукою та соціальною практикою.

Формуванню стійкого інтересу до дисципліни, розкриттю потенціалу студентів сприятиме використання різних форм і методів навчання: диспут, лекції, ділові ігри, обговорення статей, що викликають значний суспільний резонанс, перегляд науково-популярних та документальних фільмів.

Для досягнення цілей сучасного суспільства необхідний спеціаліст, спроможний оперативно приймати нешаблонні рішення, діяти самостійно і творчо. Творчість починається там, де здійснюється самостійний пошук принципів, способів поведінки і дій. Творчість набуває розвитку на основі самостійності особистості і є найвищим ступенем її розвитку. В сучасних умовах самостійність стає професійно необхідною якістю особистості будь-якого спеціаліста. Отже і підготовка майбутніх спеціалістів у вищому навчальному закладі орієнтується на формування у студентів цієї якості, а не лише на репродуктивну виконавську діяльність з оволодіння певною сумою знань і вмінь. Самостійна робота студентів спрямована на забезпечення загальноосвітньої та практичної підготовки згідно з професійними інтере- сами кожного студента, сприяє формуванню незалежних поглядів, умінню обґрунтувати свою точку зору і самостійно виконати запропоноване завдання. Така форма занять поглиблює здобуті студентами знання, надає можливості набуття практичних навичок, а отже вимагає і відповідного навчально-методичного забезпечення цієї форми навчального процесу. Самостійна робота є важливим елементом всієї системи підготовки у вищому навчальному закладі при будь-якій формі навчання і сприяє кращому засвоєнню та ефективному опануванню навчального матеріалу. Сучасна реформа вищої освіти — це насамперед перехід від парадигми навчання до парадигми освіти, самоосвіти. Розв’язати це завдання неможливо лише шляхом передачі знань у готовому вигляді від викладача до студента.

Необхідно всіляко сприяти перетворенню студента з пасивного споживача знань в активного їх творця, здатного сформулювати проблему, проаналізувати шляхи її вирішення, знайти оптимальний результат. Тому самостійна робота студентів є не тільки важливою формою навчального процесу, а й має стати його основою. Це передбачає орієнтацію на активні методи опанування знаннями, розвиток творчих здібностей студентів, перехід від поточного до індивідуалізованого навчання з урахуванням потреб і можливостей особистості. До самостійної роботи студентів належать такі види робіт, які вони виконують під час підготовки до всіх аудиторних занять, у процесі підготовки домашніх або аудиторних завдань, навчально-наукової або науково-дослідної діяльності незалежно від того, чи проводиться вона без участі або за умов консультування викладачем поза розкладом або за розкладом, що регламентує самопідготовку. Самостійна робота студентів є основною формою оволодіння знаннями у вільний від аудиторних занять час. З дисципліни “Соціологія” рекомендуються такі види самостійної роботи:

• самостійне вивчення й поглиблене опрацювання певних розділів дисципліни та її окремих питань;

• вивчення матеріалу лекцій за конспектом, рекомендованими підручниками і спеціальною літературою;

• пошук та вивчення додаткової літератури;

• кодування інформації (складання схем, таблиць, графіків);

• виступ з повідомленнями на семінарських заняттях;

• написання рефератів, доповідей, оглядів, звітів;

• проведення самостійних або групових соціологічних дослід- жень;

• виконання вправ, розв’язання задач, тестів, кросвордів;

• виконання письмових контрольних робіт;

• підготовка доповідей на студентських наукових конференціях та студентських олімпіадах.

Під час самостійної роботи студент повинен опрацювати спеціальну термінологію, з якою ознайомлюється під час вивчення відповідних тем дисципліни. Однак репродуктивна самостійна робота не може бути достатньо ефективною під час формування самостійності як професійної якості особистості. Необхідне не лише вміння працювати без сторонньої до- помоги, а й здатність розв’язувати цілісні задачі, що містять всі компоненти діяльності людини: 1) усвідомлення і формування проблем і завдань; 2) визначення цілей і складання плану вирішення; 3) аналіз, прогнозування і прийняття рішення, його практичну ре алізацію; 4) контроль і оцінку процесу та результатів діяльності; 5) постановку нових цілей і завдань.

Тема I. Предмет, метод, функції соціології.

План

1. Науковий статус соціології: предмет соціологічної науки.

2. Метод соціології.

3. Функції соціології.

1. Розглядаючи питання про предмет соціології, необхідно визначити термін “соціологія”, що в перекладі означає наука про суспільство. Намагання зрозуміти, осягнути суспільство було притаманне людству з давніх часів. І тому кожен мислитель виражав свої суспільні погляди, своє відношення до суспільства.

Соціологія як самостійна наука склалася в XIXст.. (сам термін “соціологія” вводить у науковий обіг французький філософ Огюст Конт у 30-і роки XIXст.. у значенні суспільствознавства) внаслідок конкретизації проблематики традиційної соціальної філософії, розвитку емпіричних соціальних досліджень.

Ми ж будемо розглядати соціологію як науку, яка вивчає соціальні явища і соціальні відносини суспільного життя, тобто як самостійну науку поряд з іншими науками про суспільство – філософіє, історією…

Предмет соціології, як і предмет будь-якої науки, не може бути стабільним. Його розвиток залежить від двох факторів: прогресу самого наукового знання та цілеспрямованих змін запитів, потреб сучасного суспільства.

В інші часи в соціології паралельно набули розвитку дві теоретичні парадигми: макросоціологічна і мікросоціологічна. Макротеоретики оперують такими категоріями, як суспільство, соціальна система, соціальна структура (соціально-класові, соціально-етнічні, соціально-демографічні), соціальні інститути (сім’я, освіта, культура, релігія, охорони здоров’я політичні і економічні інститути) соціальна організація і управління, соціалізація особистості, умови і основні форми життєдіяльності людей, глобальні соціальні процеси.

Мікротеоретики – як науку про масові соціальні процеси і масову поведінку. У першому випадку соціологія співпрацює з демографічними, економічними та політичними науками, у другому – з соціальною психологією.

Макросоціолги основну увагу зосереджують на типових зразках поведінки, які дають можливість розуміння суспільствав цілому. Ці зразки називають структурами. Сюди входять: сім`я, освіта, релігія, політична та економічна системи, люди.

Економічна та соціокультурна ситуація на кожному етапі історичного процесу – це та, що містить потенціальні можливості зміни її лише одним способом – діяльністю особистості, її активністю.

Таким чином, з усього сказаного ми можемо зробити висновок, що

соціологія – це наука про виникнення, розвиток та функціонування соціальних спільностей, соціальних процесів, наука про соціальні відносини як механізми зв`язку і взаємодії між соціальними спільностями, між особистістю і суспільством, наука про закономірності соціальних дій і масову поведінку.

2. Якими ж методами відбувається нагромадження знань при соціальних дослідженнях?

Методів соціологічних досліджень існує велика кількість. Ми ж при розгляді зупинимося на деяких з них.

Аналіз документів – один із методів емпіричного соціального дослідження. Аналіз документів дає можливість із наявних матеріалів отримати дані, які фіксують соціальну поведінку, соціальну ситуацію, соціальні структури.

Розрізняють статистичні та словесні документі. Статистичні дані відображають соціальні явища та процеси в числах, словесні – в текстовій формі.

Документи поділяються за своїм характером, значенням, походженням на офіційні – документи державних органів, організацій, установ, деякі газетні повідомлення, книги та неофіційні – щоденники окремих осіб, особисті записи, приватне листування та інше.

Метод спостереження в соціологічному дослідженні допомагає цілеспрямованому, планомірному і свідомо організованому пізнанню соціальної дійсності.

Метою спостереження є фіксація головних ознак об`єкта чи явища.

Основними формами спостереження є зовнішнє (за поведінкою) і самоспостереження (за переживанням). Зовнішнє спостереження можна проводити як включене і невключене, відкрите та замасковане. Включене спостереження, коли спостерігач деякий час діє в групі чи поряд з особою, за якою спостерігають. Включене спостереження створює багаті можливості для збирання інформації; допомагає уникнути випадкового враження. Недоліком є небезпека суб’єктивної оцінки.

При невключеному спостерігач дивиться на соціальну ситуацію збоку. Це допомагає зберегти необхідну широту огляду, оскільки спостерігач не зв’язаний одним місцем дії.

Замасковане спостереження проводиться тоді, коли іншим шляхом неможливо зібрати необхідні соціальні дані. Це спостереження може дати великий ефект, але водночас має і недоліки – ситуація маскування, висока відповідальність і повага відносно до об`єкта.

Але виникають і проблеми: метод спостереження вимагає великих витрат часу; цим методом можна вивчати лише порівняно обмежене коло явищ; сам факт спостереження може викликати зміни в поведінці об’єкта.

Метод опитування – один із найбільш поширених в соціології. Цілеспрямовані питання спонукають об’єкта.

Методом опитування збирають інформацію для аналізу соціальної поведінки, соціальних ситуацій та явищ і процесів.

Основними формами опитування є усне опитування( інтерв’ю) і письмове опитування (анкетування).

При усному опитуванні той, хто опитує, знаходиться в безпосередньому контакті з опитуваним (респондентом) і, таким чином, отримує необхідну інформацію. При письмовому опитуванні випробуваний отримує стандартизовані питання. Він самостійно відповідає на вказані в анкеті питання (відмічає відповідні з наведених відповідей) і повертає анкету досліднику.

Переваги цього методу:

1. Письмове опитування порівняно дешеве і займає менше часу;

2. Можна опитати велику кількість людей;

3. Можна отримати великий обсяг даних, необхідних для статистичного аналізу.

Недоліки:

1. Буває важко повернути роздані анкети;

2. При письмовому опитуванні можна досягти лише умовної повноти відповіді на питання.

Щоб методом опитування отримати дані, придатні для наукового аналізу, необхідно за допомогою питань отримати ясне уявлення про досліджувані соціальні явища. Успіх опитування залежить від якості анкет.

3. Таким чином, ми підійшли до розгляду третього питання про функції соціології. Одна з основних функцій – пізнавальна, про що ми тільки що говорили. Друга функція – практична – та її нерозривний зв’язок з попередньою в процесі аналізу соціальних явищ.

Мета соціології полягає в тому, щоб точно описати і передбачити не сам процес, а конкретний хід і темпи його розвитку, а також дати аналіз факторів, які впливають на цей процес.

Всі функції соціології тісно пов’язані одна з одною, бо вони орієнтовані на пізнання соціальних явищ суспільного життя в поступальному розвитку суспільства.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Що вивчає соціологія?

2. Чи можна соціологію ввіжати універсальною соціальною наукою? Аргументуйте свою відповідь.

3. Які існують методи соціологічних досліджень?

4. Перерахуйте основні функції.

Тема 2. Історія соціологічної думки.

План

1. Становлення західноєвропейської соціологічної думки.

2. Видатні представники соціології у дореволюційній Росії.

3. Доля соціології у радянський період.

1. Сучасна соціологія вже довела своє право на існування як самостійна наукова дисципліна. Вона здобула широке міжнародне визнання і міцно зайняла своє місце серед інших наук. Зростає її роль в рішенні актуальних проблем соціально-економічного оздоровлення нашого суспільства.

Соціологія в цілому і кожна її окрема галузь є результатом творчої діяльності багатьох поколінь вчених і мислителів різних держав і народів. В становленні соціології як самостійної науки визначаються такі етапи:

1. Розробка елементів соціологічних поглядів у вченнях мислителів античності, середніх віків, нового часу; поява географічного /Ж.Боден, Ш.Монтеск’є/, культурологічного /Й.Гердер/ напрямків в розвитку соціології, філософії історії /Кондорсе/, “суспільного договору”/Г.Гроцій,Ж-Ж.Русоо/ і т.ін.

2. Розвиток класичної соціологічної наукової думки за рубежем в

XIX –XXст.

а/ конторський етап /поч.XIX– 60 роки XIXст./;

б/ кінець XIXст. – до 20-х років XX ст.. /М.Вебер, Е.Дюркгейм/;

в/ 20 – 60-ті роки XX ст../теорії соціального біхевіоризму, конфліктів, соціобіологія та інші/;

г/ з 60-х років сучасний етап розвитку соціологічної науки.

3. Історія вітчизняної соціологічної думки /перші переписи населення,

емпіричні соціологічні і демографічні дослідження В.Татіщева, М.Ломоновова, К.Ф. та І.Ф.Германів, М. Данилевського, Л.Мечнікова, М.Михайловского, М.Ковалевського, соціологічні ідеї М.Грушевського, І.Франко, М.Драгоманова ті інші/.

Соціологія як наука склалася у XIXст../сам термін був введений О.Контом/ як наслідок конкретизації проблематики традиційної соціальної філософії, спеціалізації і кооперації суспільних наук, а також розвитку емпіричних соціальних досліджень.

У XVIII ст.. з’явилася так звана філософія історії як автономна дисципліна, що вивчала закони та рушійні сили розвитку людського суспільства та його культури.

В XIX ст.. західна соціологія розвивалася під впливом позитивізму О. Конта і Г. Спенсера у двох паралельних і спочатку майже не пов’язаних один з одним напрямах – 1. Теоретична соціологія і 2. Емпіричні соціальні дослідження.

Теоретична соціологія намагалася реконструювати головні фази історичної еволюції і водночас описати структуру суспільства.В залежності

від того, якому саме бокові суспільного життя надавалося найбільше значення, у соціології XIX ст. виділяють декілька різних напрямів:

1.Географічна школа /К.Ріттер, Г.Бокль, Ф. Ле Пле, Е.Демолен, Ф.Ратцель, Л. Мечніков/ підкреслювала вплив графічного середовища та його окремих компонентів/клімату, ландшафту та ін../

2.Демографічна школа/А.Кост, Л.Він’ярський, частково М.М. Ковалевский/ вважала головним фактором суспільного розвитку зріст народонаселення/

3.Расово-антропологічна школа /Ж.А. Гобино, Х.Чемберлец, Ф.Гальтоном і К.Пірсоном/ тлумачила суспільний розвиток в поняттях спадковості, расового підбору і боротьби вищих та нижчих рас.

4.Біоорганічна школа /органіцизм/ /Г.Лілієнфельд, А.Шеффле, Р.Ворме, М.Новіков, А.Фульє/ розглядали суспільство як подібне до живого організму, а соціальне розшарування суспільства- як аналогічне розподілення функцій між різними органами.

5.Соціальний дарвінізм / Л.Гумплович, У.Беджгот, Г.Ратнецхофер, А.Смолл, У.Самнер/ вбачав джерело суспільного розвитку у боротьбі за існування.

Наприкінці XIX ст.- поч.XX ст. широкого розповсюдження набули деякі різновиди психологічної соціології – інстинктивізм /У.Мак-Дугалл, З.Фрейд та його послідовники/; біхевіоризм /Е.Торндайк, Дж.Уотсон, Б.Скіннер/, а також інтроспекціоністські пояснення суспільного життя у термінах бажань, почуттів, ідей, вірувань та ін.

Другою лінією розвитку соціології XIX ст. були емпіричні соціальні дослідження. Потреба в інформації про населення і матеріальні ресурси викликала появу періодичних переписів населення та урядових обстежень.

Перші емпіричні дослідження не мали систематичного характеру. Але у XIX ст. кількість їх швидко зростає/ це праці Моральна статистика А.Геррі, А.Паран-Дюшатле про проституцію у Парижі та ін../ але й удосконалювали методи їх збирання і аналізу.

З’явилися перші центри соціальних досліджень – Лондонське статистичне товариство, Товариство соціальної політики у Німеччині та ін..

Але незважаючи на ці успіхи, соціологія не змогла уникнути і певних труднощів і проблем. Революція у фізиці, криза механічного детермінізму в загальнонауковому світогляді, методологічна криза позитивістського еволюціонізму, посилення анти позитивістських течій у філософії – все це не могло не вплинути на соціологію. Гостра теоретико-методологічна полеміка розгорталася і у середник соціології.

Видатні західно-європейські і американські соціологи кінця XIX – поч. XX ст. Ф.Тьонніс, Г.Зіммель, Е.Дюркгейм, М.Вебер, В.Парето, Т.Веблен чітко розуміли, що буржуазне суспільство переживає кризу і відчували тривогу з приводу його проблем. Прагнучи підняти соціологію до рівня об’єктивного-наукового знання, вони поряд з тим розуміли недостатність для суспільствознавства природно наукових методів. Наполягаючи на

самостійності соціології і її відокремленні від філософії, економіки і права,

вони у той же самий час аналізувати і такі філософські питання, як природа соціальної реальності, гносеологічна специфіка соціального пізнання, співвідношення науки і світогляду. Вони сприймали кризу суспільства перш за все як кризу його цінностей культури і особливо – релігії. При цьому істерико-еволюційний підхід поступово надав місце структурно-аналітичному, а теоретичні побудови почали все міцніше пов’язуватися з емпіричним дослідженням /наприклад, твір “Самогубство”Дюркгейма/.

В рамках загальної проблематики формуються різні теоретичні орієнтації. “Соціологізм” Дюргейма, який пропонує розглядати соціальні факти “як речі”, продовжує лінію позитивістського об’єктивізму. “Соціологія, що розуміє М.Вебера, який прагне розшифрувати внутрішній зміст соціальних дій, пов’язана, навпаки, з ідеями неокантіанства і “філософії життя”.

Кінець кінцем в останню третину ХІХ ст. розпочалася активна конфронтація західної соціології з марксизмом. І цей процес, у свою чергу, не міг бути і не був однорідним і однозначним.

Але є багато таких вчених, які намагаються відокремити свою наукову роботу від політики, обмежуються дослідженням спеціальних проблем. Є також і “радикальна”, так звана “критична” соціологія, яка піддає критиці сам західний лад життя та його установи. Співвідношення цих головних течій у різних країнах Заходу неоднакове.

Проте, треба віддати належне, сучасна соціологія на Заході давно посіла одне з центральних місць в системі суспільних наук, вивчається і викладається у більшості країн світу, налічує біль ніж 40 спеціалізованих галузей, кількість продовжує зростати.

Поряд із збиранням емпіричної інформації та її теоретичною інтерпретацією соціологія виконує прогностичні і прикладні функції як на рівні макросоціальних процесів і систем/напр.,дослідження соціальних аспектів зміни природного середовища/, так і на мікрорівні /напр., у масштабі якогось одного підприємства/. Значні успіхи досягнуті у сфері методів і техніки дослідження з врахуванням новітніх ЕОМ.

2. Вітчизняна соціологічна думка розвивалася як частина загальноєвропейської культури. Зазнаючи помітного впливу з боку різних західних соціологів, таких, як О.Конт, Г.Спенсер, Л.Уорд, Г.Зіммель, М.Вебер, Е.Дюркгейм та інші, вони проте як самостійна наука про суспільство формувалася під значним впливом блискучих, російських соціологів: М.Данилевського, Л.Мечнікова, М.Михайловського, М.Ковалевського та ін..

Микола Данилевський /1822-1885/ - видатний російський публіцист, соціолог і природознавець, ідеолог панславізму.

Соціологічна погляди Данилевського примикали до теорії історичного коловороту, формувалися під впливом віталістичних ідей і позитивістського культу природничих наук і найбільш повно вони викладені у його творі

“Россия и Европа” /1869 р./. В основу соціологічної доктрини Данилевського була покладена ідея відокремлених, локальних “культурно-історичних типів”/цивілізацій/, взаємовідносини яких він описує за допомогою біологізаторських побуров: немов би живий організм, культурно-історичні типи перебувають у безперервній боротьбі один з одним і із зовнішнім середовищем; так, як біологічні види, вони проходять природно передумовлені стадії змужніння, старіння і неминучої загибелі. Данилевський позначає 4 розряди її історичної само прояви: релігійний, культурний, політичний і соціально-економічний.

Ідеї Данилевського учинили сильний вплив на культурологію К.Н.Леонтьєва і здебільшого упередили аналогічні побудови О.Шпенглера.

Лев Мечніков /1838-1888/, російський географ і соціолог, співробітничав у “Колоколі” О.І.Герцена. Разом з Огарьовим і Шевельвоим надрукував у Женеві “Землеописание для народа”. Був помічником французького географа і соціолога Е.Реклю у створенні праці “Всеобщая география. Земля и люди.” Викладав в Японії і Швейцарії. Так у Невшательській академії /Швейцарія/ бів виданий його твір “Цивилизация и великие исторические реки”, у якому Мечніков викладає “Географічну теорію прогресу і соціального розвитку”. При цьому він дещо перебільшує роль впливу природного середовища на історію людського суспільства. Належва до відомої “географічної школи” західної соціології.

Микола Михайловський /1842-1904/відомий як блискучий публіцист, соціолог, один з теоретиків народництва, літературний критик. Вважав себе зберігачем і продовжувачем традицій М.Г.Чернишевського.

У соціології йому нарівні з П.Л.Лавроим належить розробка ідеї про вільний вибір “ідеалу”, яка філософськи обґрунтовувала можливість змінити суспільний розвиток у напрямі, обраному передовою інтелігенцією. Найбільш повний вираз ця ідея знайшла у так званому суб’єктивному методі соціології, що проголошувала окрему особистість вихідним пунктом історичного дослідження і вищим мірилом суспільного прогресу. Ця “формула прогресу” дуже відповідала настроям передової різночинної інтелігенції, бо висувала боротьбу з існуючим ладом як беззастережну вимогу в діяльності розвинутої особистості.

Максим Ковалевський /1851-1916/ - це видатний російський історик, юрист, соціолог, етнограф, академік Петербурзької Академії Наук, політичний діяч. В соціології Ковалевський вбачав загальну теорію соціального розвитку і прагнув вивчати історію в соціологічному розрізі. Ідею еволюції, поступового удосконалення суспільних установ він свідомо протиставляв марксизму. Ковалевський виступав проти суб’єктивного методу в соціології, неокантіанського протиставлення суспільних наук природничим. Головним соціологічним законом вважав закон прогресу, під чим Ковалевський розумів зростання соціальної солідарності. Класову боротьбу він розглядав як ознаку незрілості або, навпаки, “виродження” того чи іншого суспільного ладу. На прикладі історії Англії, Франції та інших

країн намагався показати небезпеку загострення соціальних протиріч, що призводить до революції. Звідси випливала і його політична доктрина конституційної, або “народної”, монархії, якій він надавав місію верховного посередництва між класами і захисту інтересів народних мас. Ковалевський також завжди підкреслював положення про взаємодію в історичному процесі цілої низки факторів, де чималу роль він відводив психологічним і біологічним факторам.

Треба зазначити, що особливості розвитку вітчизняної соціології – орієнтація на наукове /а не утопічне/ соціальне мислення і зв’язок з визвольними рухами – стали однією з передумов становлення і розповсюдження не будь-яких, а марксистських соціологічних ідей.

Останнє можна пояснити: на протязі досить тривалої історії багато соціологів намагалися знайти науково вірогідний критерій суспільного розвитку, який би дозволив перейти від хаосу до системи фактів. Світова наука визнає про суспільство, вперше в історії соціологічної думки дозволили встановити цілком об’єктивний критерій, який виділяє економічні відносини як такі, що складають основу структури суспільства. Це є перша і найважливіша соціальна закономірність, що випливає з матеріалістичного розуміння історії.

Даний принцип дозволив не лише впорядкувати складну мережу суспільних відносин, розкрити тісний зв’язок їх між собою, але й встановити її обумовленість економічними відносин, незалежними від свідомості і волі людей.

З цього ж принципу – виділення економічних відносин як головних – була побудована інша соціальна закономірність, а саме повторювання певних структур і форм, що дозволило синтетизувати соціальні порядки різних країн в одне основне поняття “суспільно-економічна формація”. З одного боку це обумовило перехід від опису явищ суспільного життя до їх пояснення. Але ж з іншого боку, і на це треба звернути увагу, так звана “теорія” суспільних формацій формувалася не Марксом, а від імені Маркса радянською наукою. Маркс обмежувався тим, що суспільна формація є те суспільне буття, яке зумовлює свідомість, характер змісту соціальної діяльності людей, і є у той же час результатом цієї діяльності.

Аналіз фактів, тобто одержання соціальної інформації, передбачає наявність не лише чітких загальнотеоретичних принципів, але й науково розробленої системи побудови соціального знання незалежно від того, чи йде мова про роботу за матеріалами суб’єктивного характеру чи об’єктивними даними.

Наукова теорія ґрунтується на фактах. У свою чергу факти мають наукове значення, якщо вони інтерпретуються з позицій наукової теорії. Щодо вітчизняної соціології, то саме тому перед “новою” радянською владою з перших днів постало питання про розробку соціальної теорії нового суспільства на базі проведення конкретних соціальних досліджень. Так або інакше, але ж справа набула розвитку, розпочався процес інституціоналізації

соціології. Був введений науковий ступінь з соціології, утворені кафедри соціології у Петроградському і Ярославському університетах. У 1919 р. був заснований соціобіолгічний інститут. У 1920 р. в Петроградському університеті був створений вперше в Росії факультет супспільних наук з соціологічним відділенням, на чолі якого став П.Сорокін. У ті ж роки видається численна соціологічна література, головним чином теоретичного плану. Її головна спрямованість полягала у тому, щоб виявити співвідношення російської соціологічної думки і соціології марксизму, визначити місце останньої в загальній системі марксизму.

Серед видатних у цей період робіт багато монографій по проблемах теоретичної соціології. В цих монографіях були репрезентовані різні точки зору на предмет, теорію і структуру соціологічного знання, на співвідношення соціології і марксистської теорії суспільства. В розвитку соціології спостерігалися різноманітні школи та течії.

При цьому слід мати на увазі наступне:

1.Помітний вплив на соціальне мислення продовжувалачинити немарксистська соціологічна думка /М.Ковалевський, Н,Михайловський, П.Сорокін та ін../

2.Важливу роль в становленні нового соціального мислення відіграли твори П.Лаврова, який у свій час здійснив спробу переосмислити соціологічне знання з позицій матеріалізму.

3.Під впливом книги М.І Бухаріна “Теория исторического материализма: популярний ученик марксисткой социологии” /М.,1923/ позначилася тенденція до ототожнювання соціології і історичного матеріалізму. Соціологія, згідно з цією концепцією, розглядалася як самостійна нефілософська наука.

4.Значна частина філософів, спираючись на ідею М.І.Бухаріна про тотожність історичного матеріалізму і соціології, проголосила соціологію складовою частиною філософії /С.Я.Вольфсон, А.Ф.Вишневський, З.ЄЧерняков, С.З.Кацанбоген та ін./.

5.Набула розповсюдження також і концепція, згідно з якою в історичному матеріалізмі виділялися філософський /матеріалістичне розуміння історії/ і соціологічний /загальна теорія суспільства/ аспекти/ В.Адоратський, І.Розумовський та ін./.

6. Сформувалася точка зору, представники якої цілком заперечували соціологічне значення історичного матеріалізму і тлумачили його лише як філософсько-науково теорію суспільства.

3. Водночас серед філософів склався і так званий анти соціологічний напрям, представники якого заперечували не тільки право соціології на самостійне існування, а навіть і сам термін “соціологія”. Історичний матеріалізм вони розуміли лише як “діалектику історії” /Г.Луппол. Н.Корєв, Д.Нагієв та ін./. Останній, наприклад, дійшов висновку: “Марксистської соціології бути не може, вона може бути лише буржуазною”.

Але ж поряд з теоретичним соціологічним знанням значні кроки були

зроблені в проведенні конкретних соціологічних досліджень. Це в першу чергу, дослідження С.Г.Струміліна, пов’язані продуктивність суспільної праці;А.І.Колоднії по проблемах молоді; Є.О.Кабо, Б.Б.Когана і М.С.Лебединського по вивченню побуту робітничого класу та ін..

Головним чином соціологічна наука у цей час вивчала:

-питання методології і методики конкретних соціальних досліджень;

-соціальні проблеми робітничого класу, селянства і інтелігенції;

-соціальні проблеми колективізації села;

-соціальні проблеми міста, народонаселення та міграції;

-соціальні і соціально-психологічні проблеми праці і побуту робітників та селян;

-соціальні проблеми культури і т.ін.

Крім того, в 20-30 роки проводилася також соціально-економічні, соціально-етнографічні та інші дослідження, які внесли суттєвий внесок в розвиток соціологічної науки і дістали міжнародне визнання. І хоча роботи перших радянських соціологів не були позбавленні певних недоліків, все ж таки не можна заперечувати їх роль у вирішенні соціальних і соціально-економічних проблем побудови нового суспільства. Вони заклали грунт для подальшого розвитку соціології і соціологічних досліджень в країні.

Однак наприкінці 30-х років на теорії і практиці соціологічної науки не могла не відбитися канонізація теоретичних положень, що висувалися Й.В.Сталіним, серед яких були і спрощені, і помилкові. Він не тільки адміністративно-наказовим чином практично “скасував” соціологію, але й намагався обґрунтувати власні дії теоретично. На конкретне вивчення процесів і явищ соціального життя була накладена сувора заборона.

А після дискусії 1929 р., що була проведена інститутом філософії Комуністичної академії з проблем філософії і соціології, ніхто вже не говорив, що історичний матеріалізм є соціологією марксизму. Соціологія була проголошена буржуазною псевдонаукою, яка не тільки не сумісна з марксизмом, але й ворожа йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цієї галузі знання були фактично заборонені. Саме слово “соціологія” опинилося поза законом і було викинуто з наукового вживання, не кажучи вже про те, що поступово пішли у “небуття” соціологи-фахівці.

Відродження соціологічних досліджень розпочалося лише у 60-ті роки.

Але ж ситуація в галузі соціологічної науки у той час склалася парадоксальна: соціологічні дослідження одержали “права громадянства”,а соціологія як наука – ні. Соціологія визначалася як наука, що займається конкретними соціологічними дослідженнями, але ж ніяк не теорією. Вченим-соціологам відродилася роль “збирачів фактів”.

Кінець кінцем частина філософів, розуміючи усе безглуздя заперечення існування науки про суспільство, взяла на озброєння концепцію 30-х років, за якою історичний матеріалізм і соціологія вважалася тотожними. Соціологія, таким чином, була “проголошена” філософською наукою, а конкретні соціологічні дослідження, як несумісні із специфікою філософської

гносеології, виводилися за межі соціологічного знання.

Намагаючись зберегти за собою право проводить конкретні дослідження, соціологи були змушені головний акцент робити на “позитивних” аспектах соціального розвитку країни і ігнорувати негативні факти. Саме тому твори багатьох вчених, що входили з друку у ті роки і аж до останніх років “застою”, мали однобічний характер.

Тривожні сигнали соціологів з проблем знищення природи і навколишнього середовища, зростання відчуження праці, відчуження влади від народу, зростання націоналістичних тенденцій і т.ін. не тільки не бралися до уваги, але й засуджувалися. Багато з наукових термінів, такі як “екологія політики”, “соціологія сім’ї”, “соціологія релігії”, “соціальні норми”, “соціальна організація” та інші, тривалий час перебували під забороною, їх використання для вченого могло мати наслідком зарахування його до “послідовників” і “пропагандистів” “реакційної буржуазної ”

Проте соціологічні дослідження в країні розвивалися, поступово

поширюючи сферу теоретичного соціологічного знання та використовуючи поняттєвий апарат соціології. Нове соціологічне знання породжувало не раз дискусії, що призводили з ряду соціальних проблем до відбудови послідовності, що була перервана у розвитку соціологічної науки. З’явилося багато нових робіт, що віддзеркалювали зміни в житті країни. Намітився перехід до нового соціального мислення, яке б відбивало соціальні реалії суспільства.

В сер. 60-х років були створені перші соціологічні установи – відділ соціологічних досліджень в Інституті філософії АН СРСР і лабораторіях соціологічних досліджень при Ленінградському державному університеті. В 1962 р. була заснована Радянська соціологічна асоціація.

Нові труднощі з розвитком соціології в СРСР з’явились в період “застою” і супроводжувались фронтальним наступом на соціологічні дослідження. Але ж на деякий час його вдалося загальмувати. Велику роль у цьому відіграв академік Іллічов Л.Ф., який перебував тоді на посаді секретаря ЦК КПРС. Він заявив, що соціологічні дослідження отримали “права громадянства”, а точка зору на соціологію як на самостійну науку не протирічить марксизму, що вона теж має “право громадянства”.

Однак і в цей період ставлення до соціології і соціологічних досліджень було суперечливим. Чергові з’їзди КПРС один за одним піднімали питання “про підвищення ролі” соціологічних досліджень у вирішенні економічних, політичних і ідеологічних завдань. Такі дослідження розпочали навіть проводити багато науково-дослідних інститутів, соціологічні лабораторії на підприємствах, а також створені на громадських засадах, ради і інститути соціологічних досліджень при партійних і комсомольських організаціях. Важливим досягненням зусиль соціологів став журнал “Социологические исследования”, що став видаватися з 1974 року.

Незважаючи на відомі позитивні наслідки, розвиток соціології продовжували гальмувати адміністративно-бюрократичні відомства.

Керівництву країни соціологія не була потрібна, бо вона вступала у конфлікт з відомчим ставленням до соціальної сфери життєдіяльності. Знову виникає парадокс: інститут соціологічних досліджень АН СРСР, створений згідно з реальними проблемами суспільства був використаний як засіб адміністративного втручання у справи науки, гальмування її розвитку.

Розпочався ще один наступ на соціологічну науку. Для “приборкання” соціологів був знайдений привід. Як раз вийшли з друку “Лекции по социологии” Ю.Левади, і інститут був звинувачений в насадженні в буржуазних теоретичних концепцій. За цим послідувала бюрократична критика книги “Моделирование социальных процессов”, наслідком чого стала зміна керівництва Інституту, “оновлення” складу фахівців. Різко скоротилася кількість друкованих робіт, знизилася якість соціологічних досліджень.

Розвиток соціологічної науки знов був штучно ре рваний. Інститут соціологічних досліджень АН СРСР став Центром опитування громадської думки. Таким чином, знову намагались обмежити сферу соціологічного знання лише її прикладним рівнем. Знову термін “соціологія” опинився під забороною, знову соціологам довелося вести боротьбу за збереження соціологічної науки.

Забороні на розвиток теоретичної соціології була знята після XXVIIз’їзду КПРС /1985 р./. Більше того, було засуджено адміністративно-наказове втручання в розвиток цієї науки. Цілком закономірним був визнаний плюралізм точок зору на предмет цієї науки і її місце в системі в суспільних наук. І самі соціологи не стояли збоку процесу інституціоналізації соціології. Саме вони були першими в дослідженні великого кола проблем, пов’язаних х діяльністю людини, з соціальною орієнтованістю економічного розвитку, з відчуженням влади від праці, з науковими основами соціального управління. А з 1988 р. соціологія була не тільки реабілітована політично, але й була визнана роль у вирішенні соціальних проблем “перебудови”.

І хоча сама “перебудова” в цілому зайшла у безвихідь, для соціології відкрилися широкі можливості для розвитку і творчості. Перед соціологами постало завдання перейти від вивчення окремих сторін життєдіяльності суспільства, які не були досить глибокими і мали дещо епізодичний характер при недостатньо розвинутій методиці і техніці, до ґрунтовних і цілеспрямованих соціологічних досліджень. На порядку денному _ становлення нового соціального мислення на базі залучення для цього новітньої електронної техніки і створення великих банків даних, бо без цих факторів рівень і якість соціологічних досліджень на Заході нам ніжать важко уявити.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Як відбувалось становлення західноєвропейської соціологічної думки?

2. Хто вам відомий з видатних представників соціології у дореволюційній Росії?

3. Як відбувалось становлення соціології у радянський період?

Тема 3. Соціальна структура суспільства та соціальна стратифікація.

План

1. Передумови соціального розшарування.

2. Види соціальних угрупувань.

3. Соціальна мобільність, соціальний статус. Маргінальність.

4. Соціальні групи.

5. Соціальна стратифікація.

1. Соціальна структура суспільства – це сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих між собою, впорядкованих відносно одне одного соціальних груп. Убудь-якому суспільстві існує та або інша кількість соціальних груп, що відрізняються по соціальному становищу, по їх ставленню до засобу виробництва. Це класи і класоподібні групи , етнічні, професійні, соціально-демографічні групи, соціально-територіальні спільності /місто, сало, регіон/. Кожний з цих елементів у свою чергу є складною соціальною системою зі своїми підсистемами і зв’язками; займає певне місце у системі соціальних нерівностей даного суспільства, у диференціації населення по головних критеріях: владі, власності, прибутку; елементи соціальної структури пов’язані між собою політичними, економічними і культурними відносинами, вони є суб’єктами функціонування всіх соціальних інститутів даного суспільства.

У соціальні групи людей об’єднують соціальні інтереси; вони являють собою реальні передумови дій, що формуються у членів різних соціальних груп у зв’язку з їх відмінами у становищі і ролі в суспільному житті. Цей соціальний інтерес завжди спрямований на збереження або зміну місця у суспільстві тої або іншої соціальної групи. Наприклад, нещодавно можна було спостерігати процес формування групових соціальних інтересів у такого загону робітничого класу, як шахтарі. Взагалі соціальні інтереси групи виникають на базі індивідуальних інтересів її членів, але не вичерпуються ними, бо у процесі соціальної взаємодії здійснюються формування інтересів групи як цілого.

2. Основними видами соціальних груп слід вважати такі:

- соціально-класові / класи, соціальні шари, прошарки, стані/;

- національні /етнічні/;

- трудові колективи /соціально-професіональні групи та ін../;

- сім’ї /соціально-демографічні групи/;

- соціально-територіальні / поселенські групи/ і т. ін..

Слід зазначити, що всі перелічені групи виступають як соціальні,

незважаючи на пріоритет – першої з них при визначенні всієї соціальної структури суспільства. Наприклад, якщо взяти соціально-демографічну структуру, тобто “накладення” демографічних характеристик – стать, вік та інші – на соціальні, то виявляється, що суто біологічні дані мають у суспільстві соціальний характер. Так, фактична нерівноправність жінок в

житті суспільства, працею виділяє їх в особливу соціальну групу. Те ж саме можна сказати і про молодь з її специфічними соціальними проблемами

3. Існує ще одна проблема, пов’язана із соціальною структурою суспільства. Йдеться про те, наскільки ця структура стабільна. Безумовно, що у суспільстві постійно здійснюються соціальні переміщення, до яких включені не лише окремі індивіди, а й соціальні групи /наприклад, “доля” такого соціального шару, як кооператори останніми роками/. Зміну індивідом або соціальною групою соціальної позиції, місце у соціальній структурі називають соціальною мобільністю.

Соціальні переміщення між соціальними групами - справа складна, яка супроводжується суттєвими наслідками для тих або інших груп (наприклад, переїзд з одного міста в інше, перехід із православної в грекокатолицьку церкву, або з однієї сім’ї в іншу). Поняття “соціальної мобільності” було введено російським, а згодом американським соціологом Пітірімом Сорокіним у 1927р. Існує два основних типи соцмобільності — горизонтальна і вертикальна.

Під горизонтальною соц.мобільністю або переміщенням розуміють перехід індивіда або соціального об'єкту з однієї соціальної групи в іншу, яка розташована на одному й тому ж рівні. Переміщення якогось індивіда з однієї конфесії в іншу, з одного громадянства в інше, з однієї сім’ї в іншу при розлученні або при повторному шлюбі, з одного підприємства на інше, за умов збереження при цьому свого професійного статусу — все це приклади горизонтальної соціальної мобільності.

Під вертикальною соц.мобільністю розуміються ті відносини, що виникають при переміщенні індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної верстви в іншу (підйом людини вище або нижче — директор-прибиральниця).

Будь-яка людина займає багато позицій в суспільстві, бо бере участь в найрізноманітніших групах і організаціях. Наприклад, візьмемо будь-кого зі студентів: студент, молодий чоловік, син, спортсмен, член народного руху, християнин. Кожна з них позицій може мати і для самої людини, і для оточуючих більше або менше значення, оцінюватись по-різному. Отже, певна позиція в соціальній структурі групи або спільноти, що пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків, є статус. Кожну людину можна охарактеризувати статусним набором. Статусний набір — сукупність всіх статусів, який займає індивід. В цьому наборі завжди знайдеться ключовий, або головний. Головним статусом називається найбільш характерний для даного індивіда статус, за яким його виділяють оточуючі або з яким вони його ототожнюють. Для жінок в традиційному суспільстві головним найчастіше був статус домогосподарки, для чоловіків – статус, зв’язаний з основним місцем праці або заняття — «Директор фірми», «Менеджер», «професор» і т.д. Головним виступає той статус, який визначає стиль життя, коло знайомих, манеру поведінки.

Необхідно розрізняти два види статусу — особистий і соціальний. Соціальний статус вживається у двох значеннях — широкому і вузькому. З широким слововживанням пов’язане становище, яке людина займає об’єктивно в соціальній структурі суспільства. У вузькому смислі - становище людини, яке вона автоматично займає як представник великої соціальної групи (професійної, класової, наукової, демографічної).

Особистісний статус - становище, яке людина займає в малій, або первинній групі. Ієрархія- поділ на вищі й нижчі посади, чини.Соціальна ієрархія — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення.

Якщо статус розглядається як місце в ієрархії, його називають рангом. Ранг статусу визначає те, яким він є — високим, середнім чи низьким. Скажімо, один і той же пан, як книголюб ціниться дуже високому колі близьких друзів, але товариші по службі вважають його посереднім інженером, а в сім’ї дружина і діти споглядають на нього навіть зпогорда. У пана три різних статуси, які мають три різні ранги. Рідко кому вдається мати високий статус у всіх групах, де йому приходиться брати участь.

Соціальні переміщення між соціальними групами – справа складна, яка супроводжується суттєвими наслідками для тих або інших груп. Головний з них – сам “стан переходу” з однієї групи до іншої. В соціології зараз приділяється особлива увага вивченню маргінальних шарів, тобто прикордонних, проміжних по відношенню до тих або інших соціальних сукупностей. Класична модель маргінальну – фігура мігрантаз села у місто в пошуках роботи: ця людина вже не селянин, але ще й не робітник. Ясна річ, що в процесі подібних переходів виникають складні проблеми і різноманітні соціальні наслідки для усього суспільства.

Маргінальність- це термін за допомогою якого в соціології визначають перехідний, структурно-невизначенний статус того чи іншого індивіда чи соціальної групи.

Маргінали - люди, які з якихось причин не належать до суспільства, що пов’язано з хворобливими, психологічними переживаннями. Стан маргінальності не є довготривалим, хоча існують свідомі маргінали (бомжі, алкоголіки), які знаходяться в цьому стані довготривало.

Поняття маргінальність тісно пов’язано з соціальною мобільністю та будь яка людина, що переходить із однієї групи в іншу, на якійсь момент стає маргіналом.

Отже, аналіз проблем соціальної структури суспільства наочно свідчить про особливу актуальність і важливість її вивчення з цілої низки причин:

- по-перше, соціальні групи – це двигуни суспільного прогресу, без їх зусиль, ніякі зміни у суспільстві відбуватися не можуть;

- по-друге, від характеру соціальних груп залежить функціонування всіх соціальних інститутів: сім’ї, школи, держави, партій, економіки, культури та ін..;

- по-третє, від того, з яких соціальних груп складається суспільство, які з них займають позиції лідера, залежить тип суспільства, його суспільно-політичний і державний устрій.

В будь-якому суспільстві існує певна кількість соціальних спільнот, груп, які, по-перше, займають різні місця в системі соціальних нерівностей суспільства, в диференціації його населення за основними критеріями: влада, власність, прибутки; пов'язані між собою політичними, економічними і культурними відношеннями; по-друге, виступають суб’єктами функціонування всіх соціальних інститутів суспільства.

4. Англійський соціолог Гоббс в книзі “Левіафан” дав перше чітке визначення групи як певної кількості людей, об’єднаних спільними інтересами або спільною справою і виділив впорядковані і невпорядковані групи, політичні і приватні. Отже, характерною рисою соціальної групи є наявність взаємодії між членами відносно спільних інтересів.

Кожна людина здатна себе утвердити, самореалізувати як особистість лише в результаті входження в різні колективні утворення. Отже, соціальна група — певна сукупність людей, яка має загальні природні і соціальні ознаки і об’єднані спільними інтересами, цінностями, нормами і традиціями, системою певних відносин, які регулюються формальними і неформальними соціальними інститутами. Формальною (офіційною) групою є об’єднання людей, яке утворюється на основі офіційного документа юридичних норм, установ, правил, службових інструкцій. Члени такої групи націлені на виконання якогось виду діяльності і знаходяться в ієрархічно структурованій підпорядкованості (напр.учнівський клас, студентська група, виробничий колектив, футбольна група). Неформальна група складається стихійно і не має особливих документів, які регламентують її функціонування, але вона також утворюється на основі загальних інтересів.прагнень, що об’єднують людей в більш або менш стійкі об’єднання (напр. дружня компанія, злочинна зграя, сім’я).

В соціологічній літературі існує велика кількість різних кваліфікаційних груп. В залежності від кількості членів і умов взаємодії групи діляться на малі, середні і великі.

До малих соціальних груп відносяться такі об’єднання людей, в яких всі члени знаходяться в безпосередньому контакті один з одним і, як правило, вони нараховують від двох до кількох десятків людей (сім’я, клас, бригада , рота).

Великі соціальні групи — це сталі сукупності значної кількості людей, які діють разом в соціально значимих ситуаціях і функціонують в масштабах країни або їх об’єднань (класи, соціальні верстви, професійні групи, етнічні спільності (нація, раса, народність) або демографічні об’єднання (групи молоді, жінок, чоловіків, пенсіонерів).

Соціальні групи середніх масштабів — це порівняно сталі спільності людей, які працюють на одному підприємстві і є членами яких-небудь суспільних організацій або проживають на одній достатньо великій, але обмеженій території (мешканці міста, району, області).

5. Соціальна стратифікація — ієрархічно збудовані структури соціальної нерівності, які існують у кожному суспільстві. В різних суспільствах можливі різні форми соціальної нерівності: касти, стани, класи. Факторами поділу на страти можуть бути прибуток, багатство, престиж, освіта, фах, вік. Члени однієї страти мають подібний спосіб життя і можуть усвідомлювати свою приналежність до неї.

Англійський соціолог Гідденс розрізняє 4 основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

Рабство- було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими.

Касти- пов’язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

Стани- властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого - духівництво, до третього –

вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники.

Класи- цей тип є головним об’єктом соціології марксизму. Її основоположник Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками - суспільним поділом праці, формування відносин приватної власності.

В теорії стратифікаціїв центрі уваги постійно перебуває проблема рівності - нерівності.

Дослідження основних компонентів нерівності, починається з поняття влади, що розглядається я спроможність суб’єкта в своїх інтересах визначати цілі та напрями діяльності інших соц. суб’єктів, розпоряджатися матеріальними, інформаційними та статусними ресурсами суспільства, формувати та нав’язувати правила і норми поведінки.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Назвіть передумови соціального розшарування.

2. Які ви знаєте види соціальних угрупувань?

3. Що таке соціальна мобільність, соціальний статус? Хто з соціологів працював в цій галузі?

4. Що таке маргінальність?

5. Які вам відомі види соціальних груп?

6. Що таке соціальна стратифікація? Які типи соціальної стратифікації існували на теренах України?

Тема 4. Етносоціологія.

План

1.Поняття “етнос” і “нація”.

2.Національне питання і аспекти націоналізму.

1. Етносоціологія – це галузь соціології, яка вивчає генезис, сутність, функції, загальній закономірності розвитку етносів, міжетнічні відносини і розробляє основні методологічні принципи їх дослідження. Особливу увагу етносоціологія приділяє вивченню взаємозв’язку суто етнічних і соціальних явищ у сучасному світі: етносоціальної мобільності, кількісним і якісним змінам в національному складі населення країни, особливостям міжнаціонального спілкування, співвідношенню консолідації і конфронтації націй. Отже, предмет етносоціологія складають етноси, нації, проблеми національних відносин, націоналізму, тощо.

Етнос – стійка група людей, об’єднаних загальноісторичним, генетичним корінням, якій притаманні спільні риси і стабільні особливості культури та ментальності. До ознак, що відбивають системні властивості етносу, належать: мова, народне мистецтво, звичаї, традиції, норми поведінки та інше. Формування етносу відбувається на певній території. Головними умовами їх виникнення виступають наявність спільної території і мови. Водночас це і головні ознаки спільності.

Під час утворення етнічної спільності формуються характерні для неї риси матеріальної та духовної культури, побуту, психології.

Першими історичними спільностями людей з етнічними ознаками були родоплемінні спільності: рід – первинна історична ланка етнічної організації, плем’я – об’єднання кількох родів. Характерними особливостями родоплемінних об’єднань людей були спільність походження і кровно родинних зв’язків, території проживання, мови, звичаїв, видів господарської діяльності.

З появою класів починає формуватись народність, для якої характерна спільність території, мови, культури і багато спільних психологічних рис характеру. В процесі подальшого розвитку народність існує поряд з нацією, яка виникає під час розладу феодального ладу та зародження формування і розвитку капіталізму. Нація – вища форма соціально-етнічної спільності людей, їй притаманна спільність економічного життя, території, національної самосвідомості та деякі специфічні риси культури, звичаїв, побуту, традицій.

Сучасна нація – це соціально-етнічна спільність, яка включає розвинуту етнічну самосвідомість з усіма її компонентами, а також мовна, економічна і територіальна єдність, яка відіграла визначну роль на етапі національної консолідації, але тепер більш схильна до інтеграційних процесів і тому не завжди однозначно впливає на національне життя. Високий рівень національної самосвідомості, властивий нації, знаходить своє відбиття у прагненні нації створити свою державність. Цим нація

відрізняється від народності.

Слід відрізняти суто етнічні категорії /нація, народність, національна група/ від поняття народ, яке часто зустрічається в соціології. Народ як соціально-політичне утворення об’єднує в собі представників багатьох національностей, які проживають в одній державі. Народ певної держави – це все населення вільних людей, пов’язаних єдністю територій, економічного і політичного життя, інтересів і цілей, яке володіє суверенітетом та виступає єдиним джерелом влади і політики. Політика, спрямована на формування народу через насильницьке злиття націй, або через створення його з

представників лише однієї нації, є нічим іншим, як різновидом расизму, який не має нічого спільного з діяльністю правової держави.

2. Міжнаціональні відносини – це відносини, що складаються в ході взаємодії національних суспільностей з приводу реалізації ними своїх інтересів, як безпосередніх, так і корінних, власне національних і загальнонаціональних. Характер і зміст відносин багато в чому визначаються тією соціально-політичною системною, у рамках якої відбувається їх розвиток. Однак вони мають і відносну самостійність. Міжнаціональні відносини можуть мати як консенсусний, так і конфронтаційний характер.

Національне питання – це питання про наявність і ліквідацію будь-якого національного гніту, національної ворожнечі національної нерівності, про створення передумов для життєдіяльності великих і малих народів, їх вільного розвитку на основі загально-людських принципів гуманізму і демократизму.

Історія цивілізації має багатовікову історію боротьби народів, в ході якої суть етнополітики фундувалась на принципі “поділяй і владарюй”. Цим принципом керувались правителі Стародавнього Риму, колоніальних держав і імперій. Але людство завжди прагнуло до справжньої національної гармонії. Лише в ХХ столітті ця мрія частково почала здійснюватись в скандинавських країнах. Одночасно на теренах колишнього СРСР міжнаціональні відносини в наш час загострились до краю.

Принципами вирішення національного питання виступають гуманізм, рівність народів у всіх сферах життя, добровільність, демократизм. Тільки пошук консенсусу, плюралізм, відмова від соціально-політичних експериментів над націями і народами, зростання національної самосвідомості можуть стати підґрунтям дійсно людських взаємовідносин між націями і народами.

Основою стабілізації, вирішення національних проблем є принципи рівності і самовизначення народів, суверенітету, територіальної цілісності, право народів на мир, безпеку і вільний розвиток, на доступ до досягнень, світової цивілізації і рівні права на їх використання.

В зв’язку з різким загостренням національних конфліктів значної уваги заслуговує проблема націоналізму, який є ідеологічною основою цих конфліктів. Утворення націй як суб’єктів політики невіддільне від політики.

Сучасне, поширене в західній соціології тлумачення націоналізму,

охоплює і відданість нації власним інтересам, і самостійництво, інаціонально-визвольний рух, і як крайню форму – елементи зверхності й навіть расизму.

Слід розрізняти дві ідейно-політичні форми націоналізму:

У першому випадку націоналізм – це ідейно-політичний принцип, суть якого полягає в тому, що політична і національна одиниці повинні збігатися. Націоналізм як теорія політичної законності якраз і полягає в тому, що етнічні кордони не повинні пересікатися з політичними. У суперечному випадку виникає націоналістичне почуття і потім певний націоналістичний рух, завдання якого “виправити” таку несправедливість.

Таким чином, націоналізм – це принцип, покладений в основу державного устрою більшості країн світу, саме він спричинив розпад імперій. Тому, по-перше, з націоналізмом як принципом політичного устрою не слід “боротися”. Рішення проблеми: або на шляху утворення мононаціональних держав, або життєздатних федерацій та конфедерацій. По-друге, оскільки на Землі є і будуть етнічні групи, що не мають у тій або іншій ситуації державності, націоналізм завжди у тій або іншій мірі буде проявлятися і ефективна боротьба з ним можлива лише у правовій державі.

Однак, існує і другий націоналізм. Мається на увазі націоналізм, який полягає у тому, що “природа” проголошується найбільш міцною основою “національної ідеї”. Для подібного націоналізму притаманний ряд аксіом:

- пріоритет національних / етнічних/ цінностей перед особистістю;

- пріоритет / у будь-яких зв’язках/ своєї національної культури перед іншими;

- уславлення війни, насильства як вищого вияву біологічної життєздатності нації.

Така ідеологія націоналізму є справжнє лихо для багатьох країн і народів. Її виключна привабливість для масової свідомості пояснюється тим, що націоналізм забезпечує своїх адептів, виразників невід’ємним правом бути кимось, не стаючи ним. Тому і поширюється він, як правило, в умовах зростання економічної або соціальної кризи. Саме у цьому смислі націоналізм /як ідеологія, що не визнає ніякого мирного “співіснування” з іншими ідеологічними системами, зазіхає на тотальне панування у масовій свідомості, перешкоджає консолідації сил і народів/ потребує постійної уваги, прийняття заходів для недопущення і розповсюдження.

Згідно з концепцією “внутрішнього колоніалізму” націоналізм побутує там, де мала місце мала економічна відсталість етнічної спільності. На цьому ґрунті виникає політичний конфлікт між центральною та периферійною групами. Периферійна група обплутується експлуататорськими тенетами і перетворюється у внутрішню колонію. Прагнення домінуючої групи зберегти і монополізувати свої переваги призводить до “культурного поділу праці”, тобто поділу за національною ознакою. Внаслідок цього виникає політичне суперництво, реакцією на яке є націоналізм.

Виникнення націоналізму зумовлене ще й тим, що перехід до

індустріального розвитку призводить до швидкого руйнування патріархальних структур, всієї системи цінностей, пов’язаних з традиціоналізмом. Утворюється психологічний “вакуум”. У цих умовах ідея нації виступає як своєрідна екологічна “ніша”, в якій люди знаходять емоційний і психологічний захист від нового, невідомого, самотності.

Якщо одні вчені звертають увагу на націоналізм як знаряддя психологічного захисту людини від нового і невідомого, то інші розглядають його як засіб досягнення певних матеріальних та політичних благ.

Щодо сучасного націоналізму в Україні, то до його виникнення значною мірою спричинився суб’єктивний фактор – імперська великодержавна політика КПРС з її настановами на “зближення” і подальше “злиття” націй. Спрацював і чинник “внутрішнього колоніалізму” – нерівномірність розвитку. Дуже відчутним був вплив модернізаційних процесів. Індустріалізація і колективізація перемелювали в минулому слаборозвинуті регіони. У процесі створення “єдиного народногосподарського комплексу” знищувалося національне у житті народів. Виникло протиріччя між порівняно високим рівнем засобів уярмити її в пасивному послухові, бо представники окраїн не часто допускалися до верхів. В умовах кризи тоталітаризму це привело до сепаратизму і націоналізм. Сучасний націоналізм в Україні зумовлений і різким зростанням екологічної загрози існуванню нації, посиленням етнорегіональних рухів.

Сучасний український націоналізм як принцип політичного самовизначення української нації на ґрунті утворення незалежної соборної демократичної держави є необхідною умовою національного відродження.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Які актуальні проблеми має вирішувати етносоціолгія на сучасному етапі суспільного розвитку?

2. Що спільного і в чому полягає відмінність між термінами “етнос” і “нація”?

3. Чи можливі, на вашу думку, етнонаціональні конфлікти в Україні?

4. Розкрийте поняття національного питання.

Тема 5. Соціологія особистості. Соціологія молоді.

План

1. Проблема особистості: соціологічний аспект.

2. Особистість і суспільство. Основи соціалізації особистості.

3. Деякі проблеми соціології молоді.

1. Вивчаючи перше питання, студент повинен визначити такі поняття як людина, індивід, індивідуальність, особистість.

Проблемі особистості, її сутності приділяється багато уваги в соціології. Це зрозуміло, бо всі соціальні групи складаються із людей, а будь-яке суспільство – це сукупність людей, що перебувають у певних відносинах, і його не можна розглядати як щось існуюче незалежно від людей. Крім того, особистості притаманна людська потреба належати до соціуму, ідентифікувати себе із своєю нацією, певною соціальною групою.

Людина, яка вийшла з тваринного світу завдяки праці, існує разом з іншими людьми, спілкується з ними, поступово стає, особистістю як суб’єкт пізнання та суб’єкт, що перетворює світ, суспільство й себе.

Людину наука визначає як біосоціальну істоту, але вона передусім біологічна істота, яка характеризується прямоходінням, наявністю рук, що пристосовані до праці, високорозвиненим мозком. Сукупність цих якостей свідчить про належність до людського роду, це фіксується в понятті “індивід”. Таким чином, індивід, людина - це родова належність. Водночас людина суспільна істота, вона є продуктом суспільного розвитку. Одержуючи подальший розвиток в сім’ї, колективах, суспільстві, індивід здобуває свою індивідуальність, удосконалюється як особистість. Індивідуальність означає те особливе, своєрідне, неповторне, яскраве, не примусове, що відрізняє за природними, соціальними, психічними ознаками дану людину від інших.

2. Особистість – це людина, індивід з соціально обумовленими якостями і властивостями.

Особистість є об’єктом вивчення різних наук. Історія характеризує роль конкретних людей в країнах, регіонах, ії вплив на хід подій. Філософія розглядає проблему походження людини, співвідношення особистості і суспільства, роль особистості в суспільному житті. Педагогіка займається проблемами принципів, методів, головних закономірностей навчання і виховання особистості. Психологічна наука аналізує особистість з точки зору функціонування її психічних пізнавальних процесів /відчуттів, уявлень, мислення, мови, пам’яті/, волі і почуттів, знань, умінь і навичок, психічних станів /піднесеного чи занепаду, фрустрації/, а також - психічних властивостей /направленості – цілеспрямованості, мотивів діяльності; здібностей – на рівні задатків, нахилів, обдарованості, талановитості і геніальності; характеру – сильного, слабкого, стійкого, нестійкого,

товариського, замкнутого, переконаного, безпринципного, альтруїстичного,

егоїстичного; темпераменту – сангвінічного, холеристичного, флегматичного, меланхолічного.

Особистість як суб’єкт суспільного розвитку оцінюється за якостями, якими вона володіє. А соціально-психологічні якості особи залежать не тільки від соціальних умов, а й від особливостей природної організації особистості, і насамперед, від темпераменту. Саме темперамент зафарбовує всі психологічні прояви індивіда, він впливає на характер перебігу емоцій і мислення, вольові дії, впливає на темп і ритм діяльності.

Враховуючи особливе значення в житті, спілкуванні людей психологічних характеристик темпераментів, приведемо їх основні типологічні особливості. Сангвініки відрізняються емоційною врівноваженістю, активністю, оптимізмом, бадьорістю, стриманістю в почуттях. Вони енергійно беруться за справи, але швидко розхолоджуються в відношенні кропіткої тривалої праці. Кмітливі, безтурботні, пластичні сангвініки орієнтовані на оточуючих, легко спілкуються навіть з незнайомими людьми, завжди мають багато друзів.

Холерики характеризуються перевагою негативної емоційної збудливості, запальності, зміни настроїв, нестриманості, роздратованості, незадоволеності. Активні, з захопленням віддаються любій справі, наполегливо долають труднощі, але при тривалих навантаженнях швидко пасують. Реакції швидкі:

Швидко говорять, пишуть, енергійні, кмітливі менш пластичні, чим сангвініки, різкі в спілкуванні, легко переходять від симпатій до апатій, нетерплячі, агресивні, нестримані. Хворобливо прагнуть у всьому бути першими.

Флегматики – емоційно врівноважені, завжди спокійні, психічні процеси розвиваються у них повільно, але довго зберігаються. Наполегливі і послідовні в діяльності, ретельні, можуть довго і терпляче виконувати важку, звичну справу. Повільно переключаються не іншу працю, друзів, одежу. Схильні самоаналізу, самозаглиблення. Боляче сприймають образи і довго їх пам’ятають. Контактні, доброзичливі, в діяльності – ділові, продуктивні.

Меланхоліки – мають підвищену емоційну збудливість , але на відміну від холерика схильні до депресивних переживань з приводу несуттєвих причин. Тривалий час знаходяться під впливом емоцій, віжко змінюють настрій. Вразливі, невпевнені в собі, швидко втомлюються, пасивні, пристосовуються до співрозмовника. Часто не доводять справи до кінця. Дуже вимогливі до себе і оточуючих, чутливі до похвали і критики. Розраховують на співчуття, нелюдяні, мають повільні реакції, підозрілі. В дружньому колективі можуть бути дуже корисні, здатні досягти високих результатів в мистецтві, складних справах.

Свій підхід до аналізу проблеми особистості має і соціологія. Для його усвідомлення ознайомимось з поглядами на потенціали особистостей, їх ієрархію психологів і філософів Кагана М.С. /Росія/ і Джеймса У. /США/.

Так, Каган М.С. в структурі особистості виділяє 5 потенціалів :

1. Гносеологічний – об’єм, якість інформації про зовнішній світ, якою розпоряджається особистість.

2. Аксіологічний – система ідеалів, цілей, переконань, цінностей, орієнтацій особистостей у всіх сферах життя.

3. Творчий – уміння, здібності особистості до дій в незвичайній ситуації.

4. Комунікативний – рівень, форми спілкування з людьми, характер і тривалість контактів з ними.

5. Художній – смаки людини, сприйняття і відтворення світу, безпосереднього оточення за законами краси.

У.Джеймс вивів таку ієрархію особистостей:

1. Фізична особистість – проявляє піклування перш за все про тіло, їжу, гроші, одяг.

2. Соціальна особистість – бажає подобатись, бути помітною, бути в лідерах, спілкуватись, змагатись, може характеризуватись і честолюбством, і заздрістю.

3. Духовна особистість – відрізняється високим рівнем розвитку інтелектуальних, моральних, релігійних почуттів.

Саме в даних класифікація чітко видно, що по мірі розвитку, ускладнення ієрархій особистість виражає удосконалення не стільки зовнішніх своїх рис, якостей, скільки внутрішніх, соціально-визначних рис, свого суспільного характеру. Особистість своєрідно демонструє індивідуальну форму буття суспільних відносин як результат свого укорінення в суспільство людей / результат соціалізації особистості, про що мова піде в другому питанні/.

При розгляді другого питання слід звернути увагу на те, що вітчизна соціологічна теорія розглядає 4 рівні інтеграції особистості в суспільство:

1. Об’єктивна – зв’язна з сім’єю, батьками, коли індивід ще не зайняв самостійно позиції в соціальній структурі суспільства.

2. Нормативна – полягає в вивченні соціальних норм і правил, традицій для формування внутрішньої стабільної структури особистості.

3. Міжособиста - в ході повсякденного спілкування людей між ними складаються відносини співробітництва – конкуренції, симпатії – антипатії, дружби – ворожнечі і т.п.

4. Функціональна – характеризується тим, що правила, права і обов’язки

стають внутрішньою сутністю особистостей і вони свідомо виконують свої соціальні функції в сім’ї, на роботі, в суспільстві.

Особистість поза суспільством сформуватись не може, а тому люди активно включаються в діяльність суспільства через різноманітні спільності людей, соціальні інститути. Під їх впливом вони проходять своєрідні “університети”, соціальне навчання і виховання, соціалізуються в суспільстві, самі стають особистостями і складними соціальними системами.

Соціалізація неможлива або буде неповною без наявності в суспільстві /групі/ потрібних вимог, сподівань на зразкове виконання соціальних ролей і бажання людини відповідати цим вимогам, сподіванням, а також без

реальних змін в соціальній поведінці, діяльності цієї людини. Психологічною основою соціалізації особистості виступають стандартизація, стерео типізація поведінки, наслідування зрізка. Залежно від цього розрізняють дві фази соціалізації особистості:

А) соціальну адаптацію – пристосування особистості до умов соціального середовища;

Б) Інтеріоризацією – включення зовнішніх норм і цінностей у внутрішній світ людини.

Соціалізація – це постійний компроміс між психічним, біологічним /внутрішнім/ світом людини і культурою /зовнішніми впливами/, причому норм і цінності останньої розробляються для помірного, корисного суспільству, середовищу задоволення людських спонукань. /Більш детально дане положення розкривається в темі “Соціологія культури”/.

Соціалізація особистості проходить на протязі кількох етапів, стадій. З.Фрейд визначив 4 таких етапи, американський соціолог Дж.Мід – 3, його співвітчизник Е.Еріксон – 8 стадій. В основу своєї класифікації вони взяли віковий /особливо періоду дитинства, юності/ критерій.

Студентам слід звернути увагу на підхід до класифікацій етапів соціалізації особистості, зв’язаний з відношенням людей до трудової діяльності:

1 етап – дотрудовий, основними “соціалізторами” особистості на якому є сім’я, дошкільні і шкільні, спеціальні середні, середньо-спеціальні і вищі учбові заклади;

2 етап – трудовий, де “соціалізатором” виступає трудовий колектив;

3 етап – після трудовий, активними “соціалізаторами” на якому повинні бути сім’я, трудовий колектив, а також – редколегії періодичних видань, суспільні організації, житлово-комунальні органи.

На хід, характер і рівень соціалізації особистості впливають сімейні, національні, класові, расові, політичні фактори.

На закінчення зазначимо ті групи випадків, коли соціалізація не завершується успішно:

1. Не дотримується необхідна міра в здійсненні зовнішнього впливу на особистість, що зважає розвитку її самосвідомість, самоконтролю;

2. Спрощене уявлення “соціалізаторів” про авторитети, насильницьке їх нав’язування;

3. Невдалий вибір методів соціалізації, коли “соціалізатори” вибирають позицію не доброзичливого порадника, помічника в ході соціалізації, в байдужого наглядача, контролера.

Таким чином, будь-яка людина під впливом середовища /суспільства, соціальної групи/, виходячи з психічного ефекту наслідування, - соціалізується як особистість, в тій чи іншій мірі стає прихильником і носієм тих норм і правил, традицій, які притаманні групі, суспільству.

3. При вивченні третього питання слід визначити становище молоді в

сучасному суспільстві. Кожного разу, коли виникає розрив між переконаннями, справами молодих людей і очікуваннями дорослих, становище молоді в суспільстві розпочинають обговорювати як невідкладне і тривожне питання. Характерні риск, що викликають тривогу у дорослих, які приписують молоді, зводяться до двох взаємовиключаючих тем: це або бунтарство /під виглядом політичного радикалізму, злочинності, схильності до богеми/, або апатія в таких формах як безвідповідальний гедонізм чи сліпий конформізм в ставленні до прийнятих дорослими критеріїв моральності чи успішності в школі.

Вступаючи в юнацький вік, людина знаходиться в розквіті своїх фізичних сил, юнак повністю відповідає вимогам, які висуваються щодо дорослих. Але в жодному суспільстві ніхто не може брати участь у житті як дорослий його член без суттєвої підготовки. Навіть в найменш складних суспільствах для отримання статусу дорослого необхідно вивчити загальну мову, засвоїти традиції, мотиви та норми соціального життя і набути якесь уміння в справі збирання та добування їжі. В сучасному суспільстві досягнення статусу дорослої людини визначається оволодіння професією. За винятком некваліфікованої праці, професії вимагають набуття певних навичок та обсягу науково обґрунтованих знань, необхідних для раціонального виконання роботи. До того ж кількість таких професій постійно зростає, а в багатьох професіях потрібні навички і знання стають все більш складними. В результаті цього досягнення соціальної зрілості відстає від досягнення фізичної зрілості, до того ж з успіхами соціальної модернізації цей розрив збільшується. В таких умовах людини продовжує залишатися в становищі юнака, який вже став дорослими фізично, але вступити в життя дорослих готується ще на протязі певного часу після фізичного змужніння, оволодіваючи певною професією. Таке становище є джерелом напруженості, адже досягнення професійної кваліфікації затримує досягнення статусу дорослого, навіть якщо людина одружується. Більш того, суперечність між також може породити напруженість.

З модернізацією суспільства джерелом напруженості стає також ставлення молоді до зрілого віку. В традиційних суспільствах найбільш зрілий вік звичайно сам по собі вважався ознакою мудрості. В сучасних суспільствах зрілий вік цінується набагато менше. Замість загальних вікових градацій з відповідними обов’язками і досвідом ми маємо справу з різними кар’єрами, спеціалізованими у відповідності з пов’язаними з ними професіями. В основі просування людей по щаблям кар’єри лежить не старшинство за віком, а якості і заслуги, в результаті яких це просування відбувається різними темпами. Вік молодої людини сам по собі не є перешкодою в досягненні професійного успіху та соціального статусу, прибутку, авторитету. Але один лише факт, що юнак буде ставати старим, зовсім не гарантує отримання ним будь-яких із цих нагород. На додаток до цього соціальне визначення молодості як пори підготовки, відкладених прагнень та матеріальної залежності надає майбутньому надзвичайно велике

значення. Минуле і сучасне для людини оцінюється з точки зору того, що вони можуть дати для успіху в зрілому віці. В умовах стрімких науково-технічних змін молоді люди, що навчаються, можливо, будуть краще підготовленими до роботи дорослих і більш умілими працівниками, ніж люди старшого віку.

Значне зменшення в сучасних суспільствах ролі сім’ї і родинних зв’язків /як основи розподілу між людьми соціальних положень/ відкриває перед юнацтвом відносно широкий вибір в питаннях роботи, стилю життя, одруження, релігії і політики. Обмеження в виборі професії в основному зумовлені не соціальним рангом сім’ї, а швидше такими індивідуальними факторами, як здібність та бажання навчатися. Сім’я молодої людини відіграє важливу роль в передачі генетичної спадковості, формуванні мотивів та основних соціальних навичок, наданні фінансової та соціальної підтримки під час затягнутого періоду юнацтва, але й мови немає про автоматичне наслідування батьківських професій. Отже, положення юнацтва носить суперечливий характер: воно залишається пов’язаним з родиною як носієм її добробуту, тоді як вимоги підготовки до кар’єри спонукають розірвати зв’язок з батьками й орієнтуватися на школу та вчителів, на конкуренцію зі своїми ровесниками.

Студентам доцільно звернути увагу на те, що молоді люди схильні скоріше приймати, ніж заперечувати, відкидати цінності й критерії дорослих. Саме тут слід шукати джерела “молодіжної блюз”. Це тяжіння до культури дорослих має ще більше посилитися завдяки панівному становищу дорослих має ще більше посилитись завдяки панівному становищу дорослих та їх закладів. Але молодіжна культура не є точною копією культури дорослих. Залежне положення й пора юнацьких очікувань, що затяглася, змушують молодих людей виділяти серед всього діапазону цінностей й стилів поведінки дорослих лише ті, котрі найкраще допомагають їм справитись з напругою їх суперечливого статусу. Та обставина, що сама культура дорослих відрізняється різноманітністю, посилює її здатність виступати основою для досить доброго пристосування молоді різного соціального походження з різними можливостями й інтересами до молодіжного статусу.

Окрім усього, молодіжні версії цінностей і стилів дорослих мають тенденцію доводити ці притаманні дорослих властивості до крайнощів, представляти їх в різних ідеалізованих або романтично перебільшених формах. Молодь має можливість діяти і мислити в умовах відсутності обмежень і обов’язків, властивих життю дорослих. Абстрактність та опосередкований характер навчання молоді також пригодить до ідеалізації переконань і суспільства дорослих. На цій основі розглянемо головні типи молодіжної культури.

Багато молодих людей пристосовуються до свого положення шляхом сурового дотримування “офіційних” норм дорослих. Це “ретельна” або “добросовісна” молодь, яка в сферах академічної успішності чи релігійно-моральних обов’язків з готовністю приймає правомірність норм дорослих і в

більшій своїй частині не сприймає альтернативних видів використання вільного часу, властивих іншим молодіжним типам. Вона визнає інструментальні цінності освіти, знаходить задоволення в учбових заняттях.

Інший шлях знаходить своє відображення в юнацькому гедонізмі, або прихильності до розваг, який частіше всього сприймається як молодіжна культура і піддається критиці за відсутні серйозності і суворих обов’язків. Гедоністичний тип має широке розповсюдження і, мабуть, копією втечу від роботи, поширену серед робітників усіх професій. Це, напевно, досить легкий шлях для молоді, яка є вихідцями із робітників і службовців. Втеча від шкільних занять в гедоністичне марнування часу може відбуватись за прикладом дорослих і через створені ними канали /оздоровчо-розважальні заходи, шкільний спорт тощо/. Цей контрольований дорослими гедонізм широко поширений в сучасних суспільствах як важливе і безпечне вираження напруженостей, які викликані тривалим періодом залежності та нереалізованих бажань.

Звичайно, мається значна кількість молодих людей, які бунтують тому, що вони не вбачають ніякого практичного зв’язку між теоретичними заняттями і майбутньою долею, або їх не частіше всього – вихідці із нижчих соціальних прошарків, вони можуть бути постійним джерелом неспокою в групі. Закінчуючи навчання, вони розпочинають життя дорослих людей, влаштовуються на роботу, яка не потребує високої кваліфікації. В найбільш яскравому виразі бунтарство такої молоді переходить в злочинність. Але навіть злочинність молоді не являє собою повного заперечення поведінки дорослих, бо вона значну частину свого часу присвячує діяльності, що схвалюється дорослими, особливо спорту.

Бунтарство молоді в вищих учбових закладах поширене серед студентів, які роблять успіхи, досить здібні і твердо орієнтовані на привабливу майбутню кар’єру. Воно ясно відображає властиве молоді нетерпіння і серйозну зацікавленість у цінностях та організаціях молоді представлена активна політична діяльність.

В інших випадках студенти виражають роздратування проти порядків і лідерів дорослих, але це роздратування поєднуються з твердою моральною свідомістю і відданістю певним цінностям, що зневажаються у них на очках. Бунтівні студенти такого типу знайшли для себе систему цінностей і закладів дорослих, за допомогою якої вони висловлюють свої власні моральні вимоги та своє нетерпіння в зв’язку з юністю, що затягнулась.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Назвіть основні підходи до вивчення особистості.

2. Як співвідносяться поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість»?

3. Які існують проблеми особистості з точки зору соціології?

4. Основи соціалізації особистості.

5. Які існують проблеми соціології молоді?

Тема 6. Соціологія конфлікту і соціальних відношень

(девіантної поведінки).

План

1.Конфлікт як соціальне явище. Теорії конфлікту.

2.Типологія соціальних конфліктів. Діагностика і попередження, шляхи і способи подолання конфліктів.

3.Соціологія соціальних відхилень (девіантної поведінки).

1. Наявність конфліктів інтересів, цінностей, цілей між різними соціальними групами цілком нормальне і природне явище, яке потребує цивілізованих засобів вирішення.

Конфлікт як соціальне явище вперше був сформульований і визначений в роботі Адама Сміта “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776р.). Своє подальше теоретичне обґрунтування проблема конфлікту знайшла в кінці ХІХ та на початку ХХ ст.

Американський соціолог Льюіс Козер під соціальним конфліктом розуміє “боротьбу за цінності та претензії на певний статус, владу, ресурси, в якій метою супротивників є нейтралізація, нанесення шкоди або знищення супротивника”. Л.Козер доводить, що конфлікти це продукт внутрішнього життя суспільства.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф в середині 60-х років виступив з поясненням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву “конфліктна модель суспільства”. Суть цієї концепції: будь-яке суспільство в кожний момент свого буття змінюється, соціальні зміни охоплюють всі сфери його життєдіяльності; кожне суспільство в кожний момент свого буття має соціальний конфлікт. Автор нової моделі хоче підкреслити нерівність соціальних позицій, які займає особа по відношенню до розподілу влади, а звідси витікає різниця її інтересів, що й викликає антагонізм.

Американський соціолог Кеннет Боулдінг в роботі “Конфлікт і захист. Загальна теорія” довів суть концепції загальної теорії конфлікту. На його думку конфлікт невід’ємний від суспільного життя. В самій суті особи лежить поривання до постійної ворожнечі і боротьбі з собі подібними. Однак конфлікти можливо і потрібно долати чи хоча б суттєво обмежувати.

Російські вчені Бородкіна Б.М. і Коряк Н.М. розкрили анатомію конфлікту. Вони вважають, що для того, щоб відбувався конфлікт потрібні дії з боку опонентів, які направлені на досягнення мети. Таким чином, конфлікт – це конфліктна ситуація, інцидент. Конфліктна ситуація може існувати задовго до того, як відбувалося пряме зіткнення опонентів.

Заслуговує уваги організаційний конфлікт та його причини. Головним

елементом будь-якої організації виступають люди, які відрізняються за професійною підготовкою, життєвим досвідом і рисами характеру. Ці розбіжності неминуче накладають свій відбиток на оцінки і думки щодо питань, які мають значення для групи або колективу, породжують нерідко протидію, яка призводить до емоційного зіткнення оцінок і одержує видимість конфлікту. В деяких ситуаціях зіткнення оцінок заходять так далеко, що інтереси справи відсуваються на другий план.

В дослідженнях вітчизняних вчених до останнього часу підкреслювалась об’єктивна, матеріально-економічна та класова суть конфлікту, згідно з якою вся суспільно-економічна діяльність обумовлена їх місцем в системі суспільного виробництва та їх конкретними економічними інтересами. Ця позиція не викликає заперечень, але не пояснює всього розмаїття конфлікту. Які ж причини соціальних конфліктів в світі сучасної науки?

Перш за все слід відмітити, що кожний конкретний конфлікт має свої специфічні причини. Основними причинами конфліктів можуть бути неоднакове чи протилежне сприйняття людьми цілей, цінностей, інтересів та поведінки; нерівноправне становище людей та інше.

Універсальним джерелом конфлікту є неспівпадання претензій сторін за умов обмежених можливостей їх задоволення. Безумовно, якби все потреби людей задовольнялися, конфліктів не було б. Але тоді зупинився б і сам розвиток суспільства. Життя складається з суперечностей, які і лежать в основі будь-якого конфлікту. Виходить конфлікт вічний, тому що неможливо створити таку суспільну систему, при якій всі потреби могли б бути задоволеними.

2. Відомі різні класифікації. В зарубіжній соціології соціальні конфлікти класифікуються по вертикальних і горизонтальних рівнях. Основою класифікації на вертикальному рівні служать суб’єкти конфлікту. Виділяють чотири рівні:

1)конфлікт між окремими особистостями;

2)конфлікт між особистістю і суспільством;

3)конфлікт між соціальними групами;

4)міжнаціональний і міждержавний конфлікти великих соціальних спільностей, цілих суспільств. На цьому рівні аналіз конфліктів проводиться політологією.

На горизонтальному рівні виділяють три типи конфліктів:

1)конфлікт в сфері праці та розподілу. Причиною їх служать відносини в процесі праці та розподілу в результаті спільної діяльності людей та їх стосунків.

2)конфлікти в сфері влади та політичної структури суспільства. Причиною служать відносини з приводу влади;

3)конфлікти в сфері культури. Причиною можуть служити зіткнення представників різних культур, рівнів розвитку окремих націй і народів.

Соціальна надія – важливий елемент мировотворчої діяльності, особистого влаштування життя, такого роду діяльності, коли людина думає не тільки про власні інтереси і бажання, але турбується про майбутнє держави.

Природа соціальної надії складна. Сподіватися – не значить бути оптимістом, не падати духом. Головне в надії – прагнення знайти вихід з сьогоднішньої кризової ситуації, не втратити здатність діяльно ставитися до життя, не піддатися тиску несприятливих обставин.

Таким чином конфлікт та згода виступають як дві сторони розвитку суспільства. Конфлікт стає фактором, впливаючим на розвиток суспільства тільки тоді, коли він завершується взаємною згодою. Досягнення консенсусу – це оптимальний шлях вирішення соціального конфлікту.

Шляхами попередження і вирішення конфліктів є:

- орієнтація та використання ненасильницьких методів регулювання;

- спосіб відкладання конфлікту;

- примирення протидіючих сторін на основі зближення їх позицій та інтересів через посередника;

- третейський розгляд або арбітраж;

- центризм та політика здорового глузду як умова соціальної стабільності суспільства;

- проведення консультацій;

- вияв високої загальної культури в стосунках, суперечках, вирішенні конфліктів.

3. Вихідним положенням для розуміння суті девіантної поведінки є поняття норми. Соціальна норма – це історично складна в конкретному суспільстві міра допустимої поведінки окремої особи, соціальної групи чи організації. Соціальні норми знаходять відображення в юридичних законах, моралі, етикеті.

В більшості випадків відхилення поведінки підлягає соціальним санкціям. Слабкі і випадкові форми девіацій, пов’язані з порушенням порядку взаємодії між людьми фіксуються суспільною думкою і коригуються самими учасниками взаємодії. В певних умовах можливі “аномалії” самої норми. Тому соціальні відхилення можуть мати для спілкування різне значення. Нерідко вони виступають як засіб розвитку системи, подолання консервативних та реакційних стандартів поведінки, так як є позитивними.

Негативні форми соціальних відхилень є соціальною патологією. До них відносяться: злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція, самогубство та таке інше. Ці прояви характеризуються значною шкодою для особистості і суспільства в цілому.

Які ж причини виникнення такої поведінки? Соціологія має кілька теорій, які пояснюють причини подібної поведінки. Так, Р.Мертон причиною відхилення поведінки вважає неузгодженість між цілями, висунутими суспільством, і засобами, які вона пропонує для їх досягнення. Прихильник конфліктної теорії А.Коен вважає, що культурні зразки поведінки є відхиленням, якщо вони засновані на нормах іншої культури.

Я.І.Гілінський вважає джерелом девіації наявність в суспільстві соціальної нерівноправності, високого рівня різниці в можливості задовольнити потреби різних соціальних груп.

Соціологи відзначають факт відносного взаємозв’язку між різними формами девіацій. Наприклад, алкоголізм сприяє посиленню злочинності.

Існує залежність всіх форм девіацій від економічних, соціальних, демографічних, культурологічних та інших факторів. В теперішній час, коли всі сфери суспільства охоплені кризою здійснюється девальвація попередніх норм поведінки, почастішали випадки девіантної поведінки громадян.

Розглянемо основні форми девіантної поведінки: злочинність, алкоголізм, проституцію, наркоманію.

Злочинність. Серед соціологів немає єдиної думки з питань причини злочинності. До цього часу залишається дискусійною проблема співвідношення біологічного та соціального у формуванні злочинної поведінки. В СРСР існувало ідеологічне тлумачення, згідно з яким в умовах соціалізму зникають різні форми соціальної патології. Правда, певні формальні підстави для подібного твердження мали місце. Тоталітарний режим в певній мірі спряв зниженню кримінальної злочинності. Але з другого боку, значно зростала кількість політичних в’язнів.

В Україні сьогодні стан злочинності великий вплив здійснює перехід до ринкових відносин, нестабільність в суспільстві і поява таких феноменів, як безробіття, інфляція. Збільшилась групова злочинність.

Історія людства свідчить, зо жодному суспільству повністю викоренити злочинність не вдавалось. І тому більш реальним завданням є зведення її до мінімуму, утримання під контролем держави. А це проблема політична, економічна, соціальна, правова, медична, виховна.

Алкоголізм. В наш час алкоголь міцно увійшов в життя наших громадян, став елементом соціальних ритуалів, обов’язковою умовою

офіційних церемоній, свят, вирішення особистих проблем. Між тим, як свідчить статистика, 90% випадків хуліганства, 90% зґвалтувань при обставинах, які збільшують провину, майже 40% інших злочинів пов’язані з оп’янінням. Наслідками пияцтва та алкоголізму є економічна, матеріальна шкода від злочинів та нещасних випадків, утримання правоохоронних органів.

На жаль, різні заборони та обмежувальні заходи, які направлені на зменшення вживання алкоголю, в жодній державі очікуваних наслідків не дали. Проблема боротьби з пияцтвом дуже складна. Її успішне вирішення можливе при комплексному обліку всіх соціальних факторів.

Наркоманія. Починаючи з кінця 70-х років в СРСР стало прогресувати таке небезпечне явище, як наркоманія. Якщо в 1977 р. на обліку в органах внутрішніх справ за вживання наркотиків стояло біля 3 тис. неповнолітніх, то на початку 1987 р. налічувалось більше 12 тис. головна небезпека наркоманії полягає в тому, що деградує особа, наноситься колосальна шкода державі. Однак, особи, які починають вживати наркотичні засоби не вбачають в цьому нічого поганого ні для себе, ні для оточуючих.

Токсикоманія. Це поняття для визначення групи захворювань, які викликаються використанням природних чи синтетичних рево чин, що специфічно впливають на психіку. Небезпечних розмірів набули, окремі форми підліткової токсикоманії – вдихання парів летучих речовин в силу їх доступності. І як наслідок, вони часто викликають глибоке отруєння і швидке враження мозкової діяльності.

Проституція. Про існування проституції було відомо ще в рабовласницьких державах. Однак її рівень різко виріс при капіталізмі.

В нашій державі проституція вважалась “відсутньою”, хоча вона ніколи не переставала існувати.

Суспільство завжди займалось пошуками шляхів і засобів боротьби з проституцією. Вони зводились до трьох основних форм: заборонні, регламентуючі, профілактичні. Заборони виявились безсильними, репресії – малоефективними в боротьбі з проституцією. Лише радикальні соціально-духовні перетворення в суспільстві можуть на краще змінити ситуацію.

Крім перелічених форм відхилень можна ще назвати жебрацтво, гомосексуалізм, суїцид, адитивні форми відхилення в поведінці. Адикція – це пагубний нахил до чого-небудь, потяг змінити свій психічний стан за допомогою вживання деяких рево чин чи фіксування уваги на окремих предметах чи видах діяльності. Внаслідок адиктивна частина особи повністю зумовлює поведінку особи, вона відчужується від суспільства, зростає самотність.

Як висновок можна відмити, що усвідомлення неминучості відхилень в поведінці частини людей не виключає необхідності постійної боротьби суспільства з різними формами соціальної патології. Більш позитивний результат роботи проглядається у відказі від карного чи адміністративного переслідування злочинців без жертв.

Тільки соціальні заходи дозволяють зняти чи нейтралізувати ці форми патології, а також створення системи соціальної допомоги.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Що таке конфлікт? Які вам відомі теорії конфлікту?

2. Типологія соціальних конфліктів. Діагностика і попередження, шляхи і способи подолання конфліктів.

3. Що вивчає соціологія соціальних відхилень?

4. Охарактеризуйте основні види соціальних відхилень.

5. Наведіть приклади девіантної поведінки, що зустрічаються у студентському середовищі.

Тема 7. Соціологія сім’ї і шлюбу. Проблеми демографії.

План

1. Соціологія сім’ї, предмет і головні категорії. Соціальна сутність сім’ї шлюбу.

2. Проблеми демографії. Демографічна ситуація в Україні.

1. При вивченні першого питання слід зосередити увагу на визначенні предмета соціології сім’ї та головних категоріях. Сім’я відіграє особливу роль в усій історії розвитку суспільства. Саме вона виступала носієм соціальної спадковості, важливим соціальним інститутом. Це ціла система зв’язків шлюбних і родинних, господарчих і правових, моральних і психологічних. Всю сукупність найголовніших проблем, пов’язаних із сім’єю і шлюбно-сімейними відносинами в конкретних культурних і соціально-економічних умовах вивчає соціологія сім’ї.

Соціологія сім’ї -спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних культурних та соціально-економічних умовах.

Сім’я - є об’єктом вивчення багатьох наук- історії, економіки, юриспруденції, психології, педагогіки, демографії, етнографії, соціології. Кожна з них вивчає специфічні сторони функціонування і розвитку сім’ї під власним кутом зору і відповідно до свого предмету і методу.

Головними об’єктами вивчення соціології сім’ї є шлюб і сім’я. Шлюб – це соціальна форма відносин між чоловіком і жінкою, за допомогою якої суспільство впорядковує і санкціонує їх статеве життя, встановлює їх подружні і батьківські права і обов’язки.

Не допускаються шлюби: між близькими родичами (батьками і дітьми та онуками, між рідними братами і сестрами у яких спільна мати чи батько, між усиновителями та усиновленими); громадянами, якщо хоч один з них перебуває в іншому шлюбі; громадянами, якщо хоч один із них визнаний судом недієздатним внаслідок душевної хвороби чи недолікованості.

Конституція України ст.51 говорить: Шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінки. Кожен із подружжя маж рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

Через шлюб суспільство впорядковує і санкціонує статеве життя сім’ї, встановлює подружні і батьківські права і обов’язки. При оформленні шлюбу практикується укладання шлюбного контракту. За процедурою шлюбної церемонії шлюби поділяються на громадянський (офіційний) і церковний.

Сім’я – це соціальний інститут, мала соціальна група, члени якої пов’язані шлюбними і родинними відносинами, спільністю побуту взаємною відповідальністю.

Досліджуючи шлюбно-сімейні відносини, соціологія сім’ї використовує наступні категорії: умови життя сім’ї, її структуру і функції, успішність функціонування сім’ї, етапи життєвого її циклу, специфічні особливості і інші. Умови життя сім’ї – це сукупність факторів макросередовища. Під час аналізу специфіки функціонування сім’ї враховуються такі фактори, як соціально-економічні і соціально-політичні умови в суспільстві, екологічні умови, в яких сім’я живе, характеристика можливої зайнятості членів сім’ї і сфери обслуговування в регіоні і багато інших. Структура сім’ї – це сукупність відносин між її членами, які охоплюють, крім відносин влади, авторитету та ін.

Історія знає різні види сім’ї, які визначаються за характером шлюбу- моногамні та полігамні. Моногамна сім’я складається лише з одногочоловіка і жінки. Полігамна має два різновиди: полігінія - багатоженство, поліандрія - багатомужжя. Крім того виділяють ендогамні шлюби (укладаються у межах власної, але більш широкої спільноти), екзогамні (між представниками різних груп).

Під структурою сім’ї розуміється вся сукупність відносин між її членами, яка включає родині відносини , систему морально-духовних відносин разом з відносинами влади, авторитету.

Існує два типи сімейної структури- нуклеарна сім’я складається з дорослих батьків і дітей, які від них залежать (матеріально, економічно, житлово, емоційно). Розширена сім’я включає нуклеарну сім’ю і родичів, наприклад: бабусю, дідуся, онуків, тітку, дядька, двоюрідних братів, сестер. Залежно віднаявності в сім’ї батьків виділяють повну сім’ю (коли є обидва члени подружжя) та неповну, де один з батьків відсутній.

За особливими умовами сімейного життя виділяють студентську сім’ю. Особливість такої сім’ї — відсутність помешкання у молодої пари, хронічна відсутність грошей, майже повна матеріальна залежність від батьків. Однак більшість таких сімей відрізняються активністю, емоціональністю, згрунтованістю. Звичайно такі сім’ї найбільш прогресивні, вони вірять в зміни на краще, подружжя готове сприймати все нове — в організації побуту, в приготуванні їжі. Матеріальні мотиви при виборі партнера в таких сім’ях звичайно грають велику роль.

Кабінет Міністрів України видав розпорядження від 14.03.01р. №92 «Про заходи щодо підтримки становлення та розвитку студентської сім’ї».

ім’я базується на слідуючих засадах:

1) Матеріально-економічних, тобто можливості забезпечити задовільний побут;

2) Біологічних, сексуальних, тобто фізіологічних (прагнення продовжити рід)

3) Правових (вступ до шлюбу)

4) Моральних, в основі сім’ї часто лежить любов (це один з головних мотивів її утворення), повага.

Шлюб і сім’я історично змінюються. Їх соціальну сутність складає те, що властиво їм як різновидність суспільних інститутів і складає те , що властиво їм як різновидності суспільних інститутів і відносин. Слід назвати такі соціальні особливості сім’ї:

- Спорідненість її членів;

- Загальність побуту;

- Взаємна моральна відповідальність;

- Стабільність, перевага у взаємовідносинах доцентрових сил;

- Наявність домінуючої мети – соціалізація дітей;

- Інтимність, відгородженість, особливі емоційні відносини;

- Специфічна вікова залежність (дітей від батьків);

- Для дітей належність до сім’ї не є наслідком вибору.

Існування сім’ї і її специфічна соціальна функція є наслідком об’єктивної необхідність, пов’язаної з важливою формою відтворення безпосередньо життя з одного боку репродукцією самої людини, продовженням роду і з іншої – виробництвом засобів до життя.

Взаємовідносини членів сім’ї визначаються такими факторами:

1) матеріальними умовами побуту;

2) кількістю членів сім’ї;

3) соціальним статусом батьків;

4) взаємними почуттями ;

5) культурою батьків;

6) традиціями

7) правовими нормами;

8)релігією;

9)рівнем психологічної відповідальність батьків.

Сім’я проходить ряд етапів, послідовність яких формує сімейний цикл: утворення сім’ї початок дітонародження, закінчення дітонародження, пусте гніздо – виділення із сім’ї останньої дитини, припинення існування сім’ї. Існують специфічні особливості сім’ї: місце проживання, матеріальні умови, стартова база, рівень освіти, культури, життєва орієнтація та інше. Важливим моментом для типології сім’ї є наявність батька і матері.

Велику увагу соціологів привертає така проблема , як стабільність сім’ї, яка весь час зменшується. Аналізуючи причини розлучень, соціологи називають такі:

- Суперечки між подружжям щодо реалізації професії, праці, дому, забезпеченості побуту, виховання дітей;

- Фінансові проблеми;

- Неспівпадання очікуваного від шлюбу із реаліями життя;

- Проблеми сексу і як наслідок морально немотивовані позашлюбні зв’язки, лібералізація норм сексуальної поведінки;

- Відносини з родичами;

- Релігійні, політичні мотиви;

- Дуже загрозливі особисті розбіжності: за характером, за здібностями, за прихильностями, звичками.

Польський соціолог Ян Щепанський характеризував кризу в сім’ї як явище, якому притаманні такі фактори:

- Шлюбний періоду обручення;

- Крах надій періоду обручення;

- Крах надій по відношенню до дітей;

- Тавро ганьби на одному із членів подружжя;

- Економічна криза: життєві катастрофи, лихо пожежа:

- Війна, тривале розлучення, деморалізація.

Найбільш вразливими є сім’ї в перші роки свого життя в зв’язку із наступними причинами:

- Відсутня система підготовки молоді до шлюбу, психологічна допомога молодій сім’ї;

- У молодих ще не сформовані “моделі”, взірці сімейних відносин щодо авторитетів в сім’ї розподілу обов’язків, взаємовідносин з батьками, його та її друзями, ставленні до роботи кожного із них;

- Часто ледве побравшись молоді формують установку на розлучення.

Розлучення дуже шкодять дітям. У дошкільнят вони породжують страх, невпевненість в собі. Діти вважають себе винуватцями розлучень. Старші діти під впливом розлучень батьків стають дуже дратівливими, замкненими, відлюдними. Через два роки вони заспокоюються, але ще років шість знаходяться в полоні почуття самотності.

Соціологія вважає, що існують внутрішні і зовнішні обставини, які утримують подружжя в шлюбі.

Внутрішні обставини:

- Кохання, яке виступає головною причиною вибору, почуття обов’язку перед дітьми , іншим членом подружжя;

- Взаємне прагнення до кар’єри,благоустрою і здійснення планів;

- Піклування про спільне житло, домашнє господарство, про дітей, розподіл обов’язків в цих сферах;

- Прагнення виправдати очікування середовища (родичів, знайомих, колективу);

- Можливість гармонійного розвитку як чоловіка і жінки, так і дітей;

- Іноді реалізація антисоціальних інтересів;

- Прагнення стати приватним власником, відкрити власну справу.

Зовнішні обставини:

- Допомога, державна підтримка сім’ї;

- Стримуючі санкції держави, які роблять неможливим розлучення;

- Тиск громадської думки, можливість позбутися престижу, певного

статусу через розлучення;

- Тиск економічних умов;

- Вимоги середовища щодо піклування про дітей;

Соціологія шлюбу виробила певні критерії успішності подружжя , а саме:

- Міцність шлюбу;

- Суб’єктивне відчуття щастя в обох членів подружжя;

- Реалізація очікування планів;

- Розвиток очікування планів;

- Розвиток особистості чоловіка і жінки, дітей;

- Взаєморозуміння, вміння вирішувати позитивно конфлікти між членами сім’ї.

Від стану сім’ї як соціального інституту і особливої морально-психологічної спільності в значній мірі залежить стабільність суспільства і перспективи його розвитку. Досвід розвитку сучасної цивілізації на основі пріоритету загальнолюдських цінностей показує, що найбільших соціально-економічних результатів досягли ті країни, в яких сім’ї і архаїчні сімейні відносини органічно вписувались в соціальну структуру. Навпаки, деформація сімейних відносин, яка проявляється у збільшенні кількості розлучень, зростанні злочинності підлітків, втрати молоддю віри у соціальні і моральні ідеали, приводять сім’ю до кризи, до знищення багатьох соціальних цінностей. Внаслідок цього вона була позбавлені своєї автономії, відносної незалежності від апарату управління.

Караючі органи здійснювали репресії проти малолітніх дітей, примушували жінок виступати проти чоловіків у суді. Зазіхання на недоторканість сімейних відносин підривало моральні засади всього суспільства. Застосування до сім’ї залишкового принципу сприяло тому, що у людини вироблялась однобічна життєва орієнтація. Тальки той час, який у людини залишався після роботи на користь суспільства і держави, вона могла приділяти сім’ї.

Таким чином сім’я виступає в суспільства як специфічна соціальна спільність, соціальна група, Сім’ї мають свою інтереси, взаємодіють між собою і суспільством в цілому, виступають як важливі елементи соціальної структури суспільства. Актуальними для соціології сім’ї вивчення проблем зміцнення сім’ї, запобігання розлучень, виховання дітей, специфіки молодих сімей, в тому числі студентських. Під впливом багатьох факторів сім’я змінюється. Тривалий час їй пророкували деградацію. Але сім’я живе . Поки існує суспільство, буде існувати і сім’я як соціологічний інститут. Вона є першим могутнім фактором організації, управління, контролю, соціальних взаємовідносин.

2. Розглядаючи друге питання, слід зупинитись на визначенні демографії, соціологічних методах вивчення демографічних процесів, на демографічній політиці в Україні.

Демографія (дав.-гр. δήμος — народ та лат. graphe — письмо, описання) — наука, що вивчає склад і рух населення та закономірності його розвитку, способи і природу відтворення населення і чинники, які обумовлюють і впливають на цей процес.

Природний рух населення охоплює процеси народження, смертності, шлюбності, розлучення. В них процеси народження і смертності виступають основними, так як під їх впливом змінюється чисельність і склад населення. Механічний рух або міграція означає постійне переміщення населення із одного пункту в інший або в середині його. Міграція буває зовнішньою – за межі країни і внутрішня – наприклад, із села в місто, із одного місто в інше.

Таким чином, демографічних явищ змінюється в часі і частково в територіальному плані. Причиною цих змін виступають соціально-економічні фактори. Уява людей з багатьох питань, зокрема, про бажану навіть “модну” кількість дітей як в сім’ї, так і у певної, групи населення з часом стає більш сталою, навіть незалежною по відношенню до оточуючих умов життя. Тому зміни соціально-економічних умов, особливо якщо вони відбувається поступово, а не в гострій формі, далеко не зразу ведуть до зміни “демографічних ідеалів” сім’ї і відповідно , до числа дітей в сім’ї. Спочатку змінюються соціально-демографічні умови, потім демографічні ідеали, а далі сам характер демографічних процесів.

Постійно зростає і вплив екологічних факторів на демографічні процеси. Так, населення України перетворилося у функціональний додаток до індустріального механізму. Окрім цього, величезний економічний тиск на нього справила Чорнобильська катастрофа. Забруднення довкілля привело до різкого погіршення демографічної ситуації в Україні. Зараз у нас найнижча серед країн СНД народжуваність. Вона продовжує падати. Шкідливе навколишнє середовище спричиняє різке зростання безплідності шлюбів в Україні.

За оцінкою Державної служби статистики України, станом на 1 липня 2016 року чисельність наявного населення України становила 42 658 тис.осіб (без врахуваннятимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя).

Складність демографічних процесів, їх обумовленість від екологічних, соціально-економічних і інших факторів веде до того, що демографам у

своїй роботі доводиться використовувати багато методів інших наук, наприклад, соціальної психології, статистики і інших. Лише комплексний підхід до аналізу демографічних явищ, використання з цією метою різних методів аналізу, відсутність спрощеного підходу до тлумачення наслідків результатів дозволяють зрозуміти реальну картину подій, що відбуваються.

Соціологічні методи в демографії полягають в аналізі ставлення населення до тих чи інших демографічних проблем. Кожна сім’я, кожна людина на основі свого життєвого досвіду, прикладу своїх батьків, оточуючих, людей , тобто соціального середовища в широкому розумінні , виробляє своє ставлення до народжуваності шлюбу, розлучення, міграції. Так, наприклад, в порівняно недалекому минулому свідоме обмеження кількості народжень в сім’ях не тільки засуджувалось але й було неможливе з погляду громадської думки. Зміна соціально-економічних і інших умов спричинила зміну стандартів демографічної поведінки до того, що бажано і навіть модно. Вивчаючи “демографічну поведінку” людей, соціологи з’ясовують діючи в цьому плані соціально-психологічні норм. Важливо і те , що погляди населення на ряд проблем дуже близько відповідають реальній його демографічній поведінці. Ці показники є своєрідною прогнозовою оцінкою майбутнього, наприклад, тенденцій шлюбності і розлучень.

Соціологія демографії вивчає демографічну поведінку, типи і механізми її формування . Аналізуючи демографічну поведінку населення, соціологи використовують метод спеціально сформульованих питань з приводу очікуваного і ідеального числа дітей в сім’ї. Другим напрямом аналізу демографічної поведінки є вивчення причин, які обумовлюють формування того чи іншого ставлення до проблеми населення. Це можуть бути причини відмови від народження другої або третьої дитини, переїзду на нове місце механізму демографічної поведінки широко використовують психологічні тести і методики, які дозволяють глибше зрозуміти навіть не зовсім усвідомлене ставлення населення до різних проблем, наприклад ролі першої, другої, третьої дитини в системі цінностей сучасної сім’ї. Соціологічні методи аналізу досить перспективні і будуть розвиватися надалі.

Складність методів демографічного аналізу обумовлює підвищені вимоги до їх інформаційного забезпечення. Демографічна інформація повинна бути, по-перше, багатобічною і різноманітною, тобто вона повинна надавати можливість одержувати дані не лише про загальну

кількість демографічних подій, але і ії детальні характеристики. Наприклад, якщо мова йду про вивчення смертності, необхідно знати не лише кількість померлих, але і їх померлих людей, а також ряд інших характеристик. Другою важливою вимогою до демографічної інформації є достовірність. Важливою умовою є точність демографічних даних. Воназалежить від поставленого завдання досвіду, методики розрахунку, використаних показників, достовірності вихідної інформації. Демографічна інформація повинна використовувати дані не лише по країні в цілому, але й по регіонах, а також тривалий проміжок часу.

Відповідно головними демографічними проблемами України є зменшення чисельності населення, збільшення кількості розлучень, зростання кількості сімей з одним із батьків в наслідок розлучень чи смерті одного з них, або народження позашлюбних дітей, зростає дитяча смертність.

Причини даних тривожних демографічних обставин найрізноманітніші: погіршення економічної ситуації; зменшення та подорожчання житлового будівництва; слабо розвинута сфера послуг; криза в медицині. Але . не дивлячись на тяжкий фінансово-економічний стан нашої держави, урядом вживаються певні заходи покращення демографічної ситуації. Так, в липні 1989р. Кабінет Міністрів України ухвалив довгострокову програму. Намічено зміцнити матеріальну базу лікарень, поліклінік, запаковано створити ряд медичних центрів. При уряді України створено сектор, який займається проблемами сім’ї, жінки.

Вона визначає притаманні для сім’ї соціальні відносини, фактори, які визначають численність, структуру сімейної спільності, зв’язки сім’ї з іншими спільностями, сферами життя.

Проблемами конкретно-соціологічних досліджень сім’ї мотивація шлюбів і розлучень, планування сімейного життя, сімейні конфлікти, історія сім’ї і тенденції її розвитку.

5 грудня 2001 року в Україні відбувсяперший Всеукраїнський перепис населення.Уряд вирішив перенести всеукраїнський перепис населення на 2020 рік. Про це йдеться у розпорядженні Кабміну.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Що вивчає соціологія сім’ї, назвіть предмет і головні категорії.

2. В чому полягає соціальна сутність сім’ї шлюбу?

3. Які вам відомі проблеми демографії?

4. Яка демографічна ситуація в Україні?

8. Соціологія освіти.

План

1. Поняття соціології освіти, її структура, функції, закони.

Організація і головні ланки системи освіти.

2. Безперервна освіта як суспільна потреба. Самоосвіта.

Ефективність системи освіти.

1. Розглядаючи перше питання, слід звернути увагу на розкриття поняття соціології освіти, складові елементи функції її. Соціології освіти вивчає систему закономірностей розвитку і функціонування освіти як соціального інституту і його взаємодію із суспільством. Освіта є механізмом передачі соціального досвіду, результатів культурно-історичного розвитку суспільства і знань від одного покоління до іншого. Одночасно освіта є засобом розвитку людини, його нахилів, здібностей, підготовки до активної соціальної діяльності. Таким чином, соціологія освіти виступає в двох аспектах: як механізм передачі соціального досвіду і як засіб розвитку особи.

Інститут освіти має відносну самостійність за своїми соціальними функціями, володіє наступністю історичних систем освіти, властивістю активно впливати на функціонування і розвиток суспільства. Стан і функції цієї системи визначаються пануючими в суспільстві виробничими і економічними відносинами, структурою соціальних зв’язків і особливостями політичних і ідеологічних відносин.

Одночасно соціальні функції освіти визначаються і загальнолюдськими потребами в соціальному відтворенні і передачі накопичених людьми знань та навиків від покоління до покоління, тенденцій переходу нових поколінь до більш високого рівня освіти і культури , хоча історія знає випадки руху назад. Соціологія освіти має таки функції.

1.Професійної підготовки кадрів

2.Загально культуротворчу

3. Виховну

4. Загальноосвітньої підготовки

Відносна самостійність соціології освіти віддзеркалюється у її структурі , категоріях, головних напрямках дослідження. Головні категорії соціології освіти: культура, освіта, виховання, навчання. Структура соціології освіти включає навчання як вид соціокультурної діяльності, вплив суспільних потреб на розвиток освіти, сферу освіти і управління нею. Головні напрямки досліджень її: це соціальна обумовленість освіти, соціокультурна організація сфери освіти, ефективність освіти. Деякі

закономірності соціології освіти: обумовленість, залежність освіти від стану розвитку культури праці суспільних відносин, стану науки, політики, сфери побуту і іншої соціокультурної діяльності; відносна самостійність внутрішньої соціокультурної організації освіти і одночасно вплив на суспільний прогрес. Освіта акумулює і переробляє провідні досягнення культури, створює принципово новий потенціал суб’єкта. Вона повинна випереджати певний досягнутий рівень культури суспільства, розширювати сфери діяльності, освоювати нові галузі культурної діяльності, підвищувати роль навчання в розвитку виробничих сил і виробничих відносин. Викривлення в дії соціокультурних механізмів, економічних,політичних, моральних, технологічних факторів життя як того, хто навчається, так і того, хто навчає, може привести до негативного впливу освіти на інші сфери життя, викликати культурний регрес.

В системі освіти традиційно виділяються її ступені: дошкільний, шкільний, вищий. Форми освіти розподіляються в двох напрямках: непрофесійна і професійна . Непрофесійна охоплює дитячу освіту, а в освіті дорослих вона включає самоосвіту і види навчання, що орієнтується на розвиток загальної культури. Професійна освіта включає професійно-технічні училища, курси, підготовки до професії, середні спеціальні навчальні заклади, університеті, інститути, курси підвищення кваліфікації, аспірантуру, докторантуру. Такі головні ланки системи освіти. Організація освіти починається із вирішення проблеми : чому вчити і як вчитися? І тільки потім встають питання: як вчити і як навчатися.

Ця мета має три моделі: екстенсивну, продуктивну і інтенсивну. Екстенсивна модель полягає в тому , щоб найповніше передати накопичений досвід, культурні досягнення, допомогти молоді, що навчається, самовизначитися на цьому культурному ґрунті, задіяти її потенціал, Продуктивна модель має на увазі підготовку того, хто навчається і до тієї структури занять які підтримують розвиток соціальної спільноти і його власний розвиток.

Інтенсивна модель полягає в тому, щоб сформувати в учня на основі розвитку універсальних його якостей готовність не лише до засвоєння певних знань, але й до їх постійного удосконалення, розвитку творчих потенцій.

Завдання соціології освіти полягає в тому, щоб вміти прогнозувати моделі діяльності і освіти. які тісно пов’язані із суспільними прогнозами, цілями суспільного розвитку. Слід передбачити особливості включення суб’єкта в ті чи інші технології, соціальні відносини, організаційні структури.

Нормативна модель освіти – це той суспільний заказ , який суспільство

дає системі освіти в його конкретній формі. Прикладом може бути кваліфікаційна характеристика спеціаліста. Вона втілює заказ практики, соціокультурний зміст відповідного виду професійної діяльності, на основі її положень відбувається диференціація професії і спеціальностей, які відповідають певним формам освіти.

2. Розглядаючи друге питання, слід підкреслити, що передумовою диференціації навчання є концепція безперервної освіти. Вона виконує функцію підготовки до безпосередньої діяльності людини і одночасно діє можливість розкрити перспективи самовизначення людини на великий період її життя із усіма можливостями варіантності на великий період її життя із усіма можливостями варіантності освіти, оволодіння різними шляхами загальнолюдською культурою. Концепція безперервної освіти дає можливість посилити увагу до фундаментального змісту учбової дисципліни і корегувати особливості навчання у відповідності із фактором віку, характеризує спадкоємність форм освіти.

Концепція безперервної освіти обов’язково включає самоосвіту як свою невід’ємну компоненту. Саме вона повинна зайняти проміжки життєвого шляху людини між ступенями базової і освіти, стати стрижнем стаціонарних форм навчання, стабільним заняттям людини, повсякденним фактором її культурного росту.

Самоосвіта – це специфічні заняття людини поза стаціонарними навчанням без постійного, системного керівництва з боку викладача , за власним планом. Вона завжди буде самостійною ланкою в системі освіти, доповнюючи стаціонарне навчання, забезпечуючи індивідуалізацію культурного розвитку особи. По-справжньому ефективно лише те навчання , яке формує у того хто навчається , “інерцію учбових занять”. Чим сильніше інерція – тим глибше навчання увійшло у пласт соціокультурної практики людини. Важливо , що будь – яка система форм навчання не здатна повністю задовольнити всі запити культурно-освітнього розвитку людей, якщо під цим розвитком розуміти не стандартизацію, а різноманітну самореалізацію творчих потенцій людини. Ефективність системи освіти, тобто реалізація суспільної потреби в освіті, пов’язана із вирішенням таких протиріч; 1) між суспільними потребами в розвитку суспільства і його диференціацією, що зберігається і значною мірою обумовлена рівнем і якістю одержаної загальної і професійної освіти; 2) між зростаючими потребами виробництва і соціально-професійною орієнтацією молодих людей; 3) Між необхідним рівнем розвитку особи і реальним рівнем загального розвитку випускників навчальних закладів.

Система освіти як соціальний інститут здійснює функцію соціального контролю за процесами інтелектуального, морального і фізичного розвитку молодого покоління, а система професійної освіти , крім того і за розподілом вступаючого у трудовий процес покоління по різних елементах соціальної структури. Одночасно слід відмітити, що соціальна ефективність освіти залежить не лише від об’єму і якості одержаних робітниками знань. Виникають ряд проблем, які пов’язані із наявністю розбіжності між формальним рівнем освіти і фактичним обсягом знань у різних соціальних груп населення, між загальноосвітньою і професійною підготовкою молоді, між загальноосвітнього і професійною підготовкою молоді, між потребами суспільства і життєвими планами випускників шкіл. В цьому плані соціологія освіти повинна вивчати проблеми загального і професійного стику освіти.

Науково-технічний прогрес вимагає особливої уваги до культурно-технічного рівня молоді. Саме це повинна враховувати соціологія освіти . Сучасне виробництво вимагає ініціативного, мислячого робітника, дисциплінованого, освіченого, який володіє принципово новою технологічною культурою.

Це, перш за все, пріоритетність освіти, що означає випереджальний характер її розвитку; демократизація освіти; гуманізація її, яка полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб; гуманітаризація освіти, що покликала формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості і планетарне мислення; національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту; відкритість системи освіти, що пов’язана з її орієнтованістю на цілісний, неподільний світ, його глобальні проблеми, усвідомлення пріоритетності загальнолюдських цінностей на груповим і класовими; безперервність освіти; нероздільність навчання і виховання; багатоукладність та варіантність освіти, що передбачає створення можливостей для широкого вибору форм освіти, навчально-виховних закладів, створення мережі недержавних начально-виховних закладів.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Розкрийте поняття соціології освіти, її структуру, функції, закони.

2. Перерахуйте головні ланки системи освіти.

3. Охарактеризуйте основні проблеми освіти у сучасній Україні.

Тема 9. Соціологія культури.

План

1. Культура як соціальний феномен.

2. Функції культури.

3. Об’єкт та предмет соціології культури.

4. Матеріальна та духовна культура.

5. Елітарна, народна, масова культури.

6. Субкультура.

1.Соціологія культури — це одна з найважливіших галузей науки про суспільство, оскільки вона вивчає й аналізує найбільш складні й фундаментальні характеристики людини і суспільства, їхню здатність до ефективного матеріального і духовного розвитку.

Предметом соціології культури як наукової галузі та навчального предмета є вивчення суті, місця і ролі цілісної системи культури суспільства, закономірностей і випадковостей її виникнення й розвитку, явищ і процесів, конкретних матеріальних і духовних цінностей та діяльності людей з їх створення,накопичення, збереження, реалізації і передачі новим поколінням. Стрежнем предмета соціології культури є, безумовно, закономірності виникнення, функціонування і розвитку культури суспільства.

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Особливістю цього явища є те, що воно інтегровано в різноманітні сфери життєдіяльності людини, тому кульуру та її сутність неможливо визначити якось однозначно. В сучасному суспільствознавстві вирізнюють кілька наукових підходів щодо розгляду сутності та змісту культури:

1. Із семіотичної точки зори (семіотика – наука про знаки) культура може бути визначена як небіологічна знакова система, за допомогою якої передається соціальний досвід.

2. Із аксіологічної точки зору (аксіологія – наука про цінності) культура розглядається як світ цінностей, який являє собою ієрархію змістів та ідеалів, що поділяються всіма членами певного співтовариства.

3. Із діяльнісної точки зору культура визначається як сукупність “технологій”, які виробляються і використовуються людиною для досягнення певних цілей.

4. Із психологічної точки зору культура – це система понять, цінностей і оцінок, що значною мірою визначає те, як бачить і інтерпретує людина той світ, який її оточує

5. Нарешті, із соціологічної точки зору культура – є соціальний інститут, що забезпечує системність і сталість суспільства.

У найбільш узагальненому вигляді культуру треба розглядати як цілісну систему, чиє походження та розвиток визначається переважно тим або іншим

способом суспільного виробництва. Суттєво, що з цього боку вона здійснюється у двох формах: – як спосіб реальної діяльності людини, а також творчий зміст цієї діяльності; – як опредмечена у процесі матеріального і духовного виробництва діяльність суспільства, завдяки чому розкриваються сутнісні сили людини тієї чи іншої епохи. У зв’язку з останнім підкреслимо, що у кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці, які є основними складовими культурних систем. Вони називаються елементами або рисами культури. Ними можуть бути речі матеріального побуту, засоби, предмети праці, специфічні соціальні інститути культури, які організовують продукування духовних цінностей (науки, літератури, мистецтва тощо), їх поширення (школи, вузи, художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо), а можуть бути і самі ідеї, які теж організують навколо себе якісь інтелектуальні системи – наукові, релігійні, художні та таке інше. Зазначимо, що загалом усю сукупність предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки, функціонально з’єднаних одне з одним, називають культурним комплексом. Суттєво, що саме культурний комплекс і надає своєрідності суспільству, а тому його розвиток свідчить про напрям та характер еволюції суспільства. З огляду на все викладене культуру можна визначити як специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, поданий у продуктах матеріальної і духовної діяльності людини, у сукупності соціальних норм та інститутів суспільства, у його духовних цінностях. Звертає на себе увагу те, що традиційно культура, в першу чергу, розглядається як сукупність цінностей. Пояснюється це тим, що цінностний вимір є найважливішим у культурі. Можна навіть сказати, що у вузькому значенні культура – це цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній людині, соціальній групі чи конкретному суспільству.

Сутнісний аналіз культури дозволяє виокремити такі її фундаментальні характеристики:

1. По-перше, культура – це те, що відрізняє людину від тварини, а, отже це те, що властиве тільки суспільству.

2. По-друге, культура – це те, що не передається біологічно, на генетичному рівні, а досягається навчанням, тобто, культура не детермінована особливостями людини як виду, а створена власно нею і в цьому сенсі культура протилежна природі.

3. По-третє, культура передається за допомогою символічних форм (мови, творів мистецтв, виробів, інструментів тощо).

4. По-четверте, культура адаптивна, тобто еволюціонує разом з розвитком суспільства.

5. По-п’яте, кожне окреме людське суспільство має власну специфічну культуру (соціокультурну систему).

2. Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції, до яких можна віднести:

- ЛЮДИНОТВОРЧУ, або гуманістичну функцію, що полягає у розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;

- ГНОСЕОЛОГІЧНУ, або пізнавальну функцію, за якої вона є основним засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної спільноти, групи й окремої людини;

- КУМУЛЯТИВНУ функцію, що спрямована на накопичення і збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів як усередині власної культури так і у їх взаємодії з іншими культурами;

- ІНФОРМАЦІЙНУ функцію, яка полягає у трансляції соціального досвіду, що серед іншого забезпечує зв’язок часів – минулого, теперішнього і майбутнього;

- КОМУНІКАТИВНУ функцію, за якої культура пов’язана із переданням повідомлень під час спільної людської діяльності, яка також припускає трансляцію соціального досвіду (в тому числі і між поколіннями);

- НОРМАТИВНО-РЕГУЛЮЮЧУ або управлінську функцію, завдяки якій культура є важливим інструментом соціального управління поведінкою людини у суспільстві;

- ЦІННІСНО-ОРІЄНТАЦІЙНУ функцію, яка полягає у тому, що вона задає певну систему координат або своєрідну “карту життєвих цінностей”, у яких існує і на які орієнтується людина у процесі суспільної життєдіяльності;

- ІНТЕГРУЮЧУ функцію, що забезпечує цілісність самої культури та усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належать до неї.

3.ОБ’ЄКТОМ соціології культури є діяльність людей (як суспільства загалом, так і його різноманітних груп і, навіть особистостей), що пов’язана з виробництвом, поширенням і споживанням культурних цінностей як матеріальних, так і духовних.

ПРЕДМЕТОМ соціології культури є соціальні аспекти функціонування культури у суспільстві. Головну увагу соціологи приділяють насамперед дослідженню проблем функціонування і розвитку культури в суспільстві як складної соціальної системи, що за допомогою знаково-символічних, ціннісно-пізнавальних та інших елементів спрямовує, координує та регулює соціальну діяльність людей.

До основних елементів культури як соціальної системи належать цінності, норми, звичаї, етикет, традиції, мова, обряди, ритуали та уподобання.

ЦІННОСТІ – це визнані всім суспільством або більшістю його членів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може.

НОРМИ – це правила і стандарти поведінки, яких має дотримуватися людина, якщо вона розподіляє систему цінностей конкретної культури.

Норми підтримуються певними САНКЦІЯМИ, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання.

ЗВИЧАЇ – це усталені схеми (патерни) поведінки, що не обов’язкові у кожному випадку, але обов’язкові на рівні культури загалом.

ЕТИКЕТ – це сукупність правил поведінки за відношенням до інших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були вироблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філософське чи якесь інше обґрунтування.

ТРАДИЦІЇ – це сукупність елементів культурної спадщини, які передаються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури.

МОВА – це сукупність знаків і символів, що використовуються членами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторинних моделюючих систем (у художній літературі, поезії тощо).

ОБРЯДИ – це сукупність колективних людських дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури одні й ті ж почуття.

РИТУАЛИ – це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, що наділені символічним значенням і які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього.

УПОДОБАННЯ – це звичаї, що мають моральне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільству і мають моральну оцінку. Особливою формою уподобань є ТАБУ, тобто абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Різновидом уподобань є також ЗАКОНИ, які є нормою поведінки, що оформлюються парламентським або урядовим документом, тобто підкріплюються авторитетом держави. Хоча, як зазначалось раніше, культури різних суспільств специфічні відносно одна одної, але в деякій мірі вони завжди співпадають, тобто мають якісь загальні риси, що мають назву культурних універсалій.

КУЛЬТУРНІ УНІВЕРСАЛІЇ – це такі риси, норми, властивості, традиції, звичаї, що притаманні всім культурам незалежно від того, на якій стадії історичного розвитку вони перебувають, а також в якому географічному місці вони перебувають. Інакше кажучи, це те, що притаманно усім культурам незалежно від історичного часу, соціального устрою або географічних координат.

4. Культура охоплює усе суспільство, тому логічно виокремлення в ній політичної, економічної, правової, екологічної та інших видів культури, наприклад, культури праці, побуту, дозвілля, організації тощо. Але, в першу чергу, оскільки культура опредмечується як у процесі матеріального виробництва, так і у процесі виробництва духовного, остільки вона існує як матеріальна культура і як культура духовна.

МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА охоплює всю сферу матеріальної діяльності людини та результат цієї діяльності, що становить матеріалізацію людських ідей, тобто є, як кажуть філософи, опредмеченим знанням. Це, наприклад, знаряддя праці, засоби транспорту, житло, предмети вжитку та таке інше. Соціологи називають їх АРТЕФАКТАМИ. Артефакти

відрізняються від інших матеріальних об’єктів тим, що вони створені людиною і створені для чогось, а тому завжди виконують якусь суспільну функцію. В цьому сенсі принципово важливо, що артефакти не тільки за своїм походженням протилежні природним об’єктам, а й завдяки своїй суспільній функції завжди мають певне символічне значення, яке зрозуміле усім носіям конкретної культури.

ДУХОВНА КУЛЬТУРА – це правила, зразки, еталони, моделі та норми поведінки, закони, духовні цінності, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, мова та таке інше. Це теж артефакти, але створені не руками, а розумом та почуттями. Підкреслимо, що хоча духовна культура і містить у собі все те, що не має безпосереднього матеріального субстрату, виражається вона все ж таки завжди опосередковано через продукти матеріальної культури. Суттєво також, що матеріальна культура виявляється через культуру духовну і навпаки. Тому зміни однієї сторони культури викликають зміни в іншій. Зауважимо, що цей зв’язок не автоматичний, бо духовна культура змінюється повільніше ніж матеріальна, завдяки чому виникає її запізнення. Це, в свою чергу, викликає вельми драматичні, часто трагічні, колізії в житті як суспільства в цілому, так і його окремих груп та особистостей. Більш детальний аналіз культури як системи, що включає до себе і матеріальні, і духовні артефакти, дозволяє виокремити такі її підсистеми. Особистісна підсистема усвідомлюваних знань, цінностей, норм, зразків, які регулюють поведінку та діяльність людини. Йдеться про моральну, естетичну, політичну, професійну, гуманітарну, науково-технічну культуру особистості, рівень якої визначається її соціалізованістю, зв’язками із культурною спадщиною, розвинутістю індивідуальних здібностей. Локальна підсистема знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти (територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної, психологічної та інше). Ця культура, розвиваючись у часі, проходить етапи зародження, розквіту та занепаду. Вона виникає в конкретному оточенні, має власну систему цінностей, особливий культурний клімат і може розглядатися як субкультура. Соціальна підсистема знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності. Культура в такому разі представлена матеріальними предметами, в яких втілений досвід людства, а також духовними цінностями суспільства. Вона акумулює досвід багатьох поколінь, результат діяльності всіх соціальних груп, спільнот та індивідів, серед яких, до речі, є як її творці, так і її користувачі.

5.Оскільки культура завжди має свого суб’єкта, тобто того, хто її творить, остільки за цією ознакою вона поділяється на культуру елітарну, народну та масову.

ЕЛІТАРНА КУЛЬТУРА – це твори мистецтва, сприйняття яких вимагає високого рівня освіти. До елітарної культури належать академічна музика,

література та образотворче мистецтво. Добутки елітарної культури створюються привілейованою частиною суспільства або за її замовленням. В широкому побуті за допомогою терміну “елітарна культура” позначають те, що незрозуміле для широкого кола людей і споживається тільки спокушеною частиною суспільства.

НАРОДНА КУЛЬТУРА – це твори мистецтва, у тому числі прикладного, які створюють непрофесійні, за правило, анонімні автори. Це казки, бувальщини, пісні, міфи, перекази тощо. Основний прояв народної культури – це фольклор, характерною рисою якого є його локалізованість, тобто фольклор завжди поширений на певній території. Але зазначимо, що останнє не є обов’язковою ознакою для народної культури загалом.

МАСОВА КУЛЬТУРА як явище виникло у ХХ сторіччі внаслідок розвитку засобів масової інформації, які забезпечили наявність майже необмеженої аудиторії. Завдяки цьому культурні надбання стали доступними одночасно для дуже великого кола людей, тобто масова культура ввійшла в життя всіх верств, прошарків і соціальних груп. Суттєво зазначити при цьому, що головною ознакою цього різновиду культури є, на відміну від народної та елітарної, її вторинність. Оскільки масова культура зорієнтована на величезну аудиторію, то як наслідок вона потребує і породжує розвинуту інфраструктуру, визначальними елементами якої є засоби масової комунікації, шоу-бізнес та інші види поточно- конвейєрного виробництва цінностей, спрямованих на масове невибагливе сприйняття. Така культура вирізняється високим рівнем стандартизації музичних, кінематографічних, літературних зразків, що культивують типові ціннісні орієнтації. Підкреслимо, що саме неусвідомлена масова згода у таких цінностях дає підстави для виокремлення масової культури як особливої форми буття культури і зіставлення її з високою, або елітарною. Хоча більш коректно зіставляти масову культуру з культурою народною або фольклорною. Суттєво, що масова культура обтяжена фундаментальними суперечностями, які формують неоднозначне ставлення до неї соціологів, філософів, політологів та самих її споживачів. З одного боку, вона через майже необмежені можливості репродукування робить доступними для широких мас усі здобутки сучасної світової культури, а з другого – ці здобутки подаються (з метою досягнення саме доступності й полегшення сприйняття) в препарованому вигляді, в “усередненій”, спрощеній формі, що не лише не сприяє підвищенню рівня аналітичного сприйняття дійсності, а, навпаки, знижує інтелектуальний рівень її споживачів, культивує соціальну пасивність тощо. Видатні філософи і соціологи XX сторіччя, наприклад, Т.Адорно, Г.Маркузе, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Фромм, О.Шпенглер стверджували, що масова культура є відображенням кризи ліберально-демократичних цінностей. Саме ця криза потребує закріплення сконцентрованої у руках правлячої еліти безконтрольної політичної та

економічної влади і перетворення її за допомогою засобів масової комунікації, через пропаганду міфологеми “вічності” і “незмінності” саме цих цінностей, на владу духовну. Таким чином, за умов постійних кризових ситуацій, в які періодично потрапляє сучасне суспільство, головною функцією масової культури є інтегрування за допомогою політики свідомого культивування масової орієнтації на потребу у розважанні різноспрямованих (ідеологічно, політично, культурно) індивідів, соціальних груп у існуючу систему суспільних відносин. Для соціології суттєво, що дослідження масової культури – це насамперед вивчення функціонування засобів масової комунікації у суспільстві, соціального адресата та ефективності їх повідомлень.

З диктатом масової культури тісно пов’язана КУЛЬТУРА МАСОВОГО СПОЖИВАННЯ.

За цим різновидом культури криється: 1) орієнтація в сучасному капіталістичному суспільстві на маркетинг і споживання товарів (послуг); 2) “диференційно-статусна” та “сегментно-ринкова” культура сучасних суспільств, в яких індивідуальні уподобання відображають не тільки соціальні характеристики (вік, стать, зайнятість, національність і т. ін.), але й суспільні цінності, а також індивідуальний образ життя споживача.

Звертає увагу на себе те, що раніше соціологи вважали культуру масового споживання маніпульованою та стадіально керованою. Сьогодні ж ні модель культурного маніпулювання, ні модель індивідуального, так званого, “споживацького суверенітету” дослідників вже не задовільняють. Пояснюється це тим, що в постмодерновому суспільстві: споживання по-перше, безперервно заохочується за для підтримки підприємств, а отже і збереження робочих місць, і забезпечення стимулу до праці; по-друге, споживання є важливою ознакою статусної диференціації усіх соціальних груп; по-третє, споживання є головним джерелом нашого задоволення. Тобто масова культура в сучасному суспільстві сама себе продукує і в цьому сенсі майже некерована.

6. Соціологія виокремлює також так звану СУБКУЛЬТУРУ – культуру окремої соціальної спільноти, групи, класу, професії, регіону, конфесії тощо, що чимось відрізняється від традиційної культури суспільства. Особливим різновидом субкультури є контркультура.

КОНТРКУЛЬТУРА або АЛЬТЕРНАТИВНА КУЛЬТУРА – це будь-яка субкультура чи опозиційна культура, де зразки життя і цінності відмінні від основної, тобто пануючої культури, де заперечуються поширені переконання, ідеали, суспільні інститути та т. ін. Групи, що є носіями контркультури, розвиваються, за правило, ізольовано від інших, знаходячись у більшій або меньшій небезпеці.

За суб’єктом або носієм культури, виділяють культуру СУСПІЛЬСТВА загалом або культуру НАЦІЇ, КЛАСУ та інших соціальних груп (демографічних, територіальних тощо). Взаємозв’язки між цими

культурами не завжди складаються гармонійно, що призводить до виникнення численних культурних конфліктів.

КУЛЬТУРНИЙ КОНФЛІКТ – специфічна форма відносин соціальних об’єктів, що може виникати у ході спілкування представників різних культур, субкультур у межах однієї культури, мистецьких або наукових шкіл тощо. Культурні конфлікти можуть виникати у випадках, коли одна культура може ставити перед іншою питання, які ця інша ще перед собою не висувала. Можна також додати, що такий конфлікт виникає ще й тоді, коли немає засобів для вирішення таких питань. За цих обставин виникає напруження “непорозуміння”, що може позначитися на всій системі взаємин відповідних суб’єктів. Культурні конфлікти можуть грунтуватися на традиційних, мовних та інших засадах. Вирішення культурного конфлікту залежить від уміння й можливості знаходити необхідні відповіді за допомогою реконструкції нормативно-ціннісних систем, закодованих у різних явищах відповідної культури чи субкультури та співвідносити їх з власними нормативно-ціннісними орієнтирами. Іншими словами, вирішення культурного конфлікту перебуває у прямій залежності від уміння знаходити спільне в різних культурних системах та ідентифікувати його як загальнолюдське. Щодо конфліктів, які виникають між офіційною або домінуючою культурою та субкультурами, то їх вирішення прямо залежить від здатності суспільства асимілювати суб’єкти субкультур або утворювати необхідні механізми їх соціалізації для досягнення суспільного гомеостазісу, тобто стану рівноваги. Ареною прояву культурного конфлікту можуть бути різні сфери суспільного життя, але ці конфлікти завжди пов’язані з руйнуванням сталих у часі зразків та стереотипів, що за відсутності їх наукового обгрунтування набувають ролі світоглядних ідеалів чи цінностей. Скажімо, в мистецтві причиною культурного конфлікту може бути виникнення нових напрямків, жанрів тощо, в науці – протидія різних шкіл або методологій пізнання та таке інше. Культурні конфлікти часто обтяжені надлишковим емоційним перевантаженням конфліктуючих сторін і потребують подолання певних психологічних бар’єрів та зміни асоціацій. Найбільш складно вирішуються культурні конфлікти, що грунтуються на ціннісних інтересах різних соціальних прошарків (соціальних груп, класів тощо) у межах одного суспільства. Втакому разі вони можуть переростати у політичні конфлікти і слугувати показником глибокої кризи даного суспільства.

Особливим випадком культурного конфлікту є так звана АНОМІЯ, яка пов’язана з руйнуванням суспільно сталих та загальновизнаних норм і вакуумів ідеалів. Аномія може зумовлюватися не тільки суперечностями, що мають місце у соціальній структурі і порушують культурну єдність суспільства, а й суперечностями між суспільством і особистістю. Останні своїм наслідком мають зростання злочинності, самогубств тощо.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Дайте визначення поняття «культура» та назвіть її основні форми.

2. Назвіть основні функції культури.

3. У чому полягає сутність масової культури? Назвіть позитивні та негативні наслідки виникнення та функціонування масової культури.

4. Розкрийте поняття «субкультура». Які види молодіжних субкультур ви знаєте?

Тема 10. Соціологія політики.

План

1. Політична сфера суспільного життя.

2. Розділи соціології політики.

3. Предмет вивчення соціології політики.

4. Політична влада. Полтична соціалізація.

1.Соціологія політики — галузь соціології, яка вивчає взаємовідносини політичної сфери з іншими сферами суспільного життя, політичних інститутів з іншими соціальними інститутами. Якщо наука про політику (політологія) досліджує політичне життя у всіх його багатоманітних проявах - від сутності влади, її природи і до конкретних форм її прояву і інституціоналізації, то соціологія політики - це наука про взаємодію — соціальних спільностей, політичних інститутів і громадян з приводу відносин влади і політичного впливу в суспільстві. Основне завдання соціології політики полягає в тому, щоб виявити, за яких соціальних умов формується той або інший політичний порядок і які соціальні підвалини його відтворення. В коло цих умов попадають:

• взаємодії соціальних спільностей;

• структура соціальних інститутів, типи і форми соціальних рухів;

• характер традицій, який забезпечує відтворення даного соціального і політичного порядку.

Проте соціологія політики взаємодіє не лише з політологією, але й з іншими теоретичними дисциплінами — політичною психологією, економічною теорією, теорією держави і права, теорією міжнародних відносин, а також з політичною географією, політичною біологією, які набули визнання останнім часом.

2. Сучасні уявлення про соціологію політики складались в процесі еволюції політичної думки, накопичення знань, вдосконалення методів політичної практики. Як спеціалізована галузь соціологія політики утверджується лише в 30- — 50-х pp. XX ст. Проте її предметна галузь і соціологічне бачення політики і влади були позначені ще давньогрецькими мислителями, перш за все Платоном і Аристотелем. Останній зробив особливо помітний внесок у створення підвалин соціологічної теорії держави. В подальшому різні аспекти соціологічного розуміння політики і держави розроблялись такими визначними теоретиками Нового часу, як Н. Макіавеллі, Ж. Бодеп, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель та ін. У формуванні соціології політики велику роль відіграли соціологічні

праці М. Вебера, В. Парето, Г. Моска, М. Дюверже, Г. Лассуела, С. Ліпсета, А. Бентлі, Ч. Мерріам та ін. Вагомою є роль у становленні вітчизняної соціології політики таких українських науковців, як В. Липинського, І. Франка, С. Дністрянського, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Бабкіна, Ю. Шемшученка, В. Андрущенка, В. Антопенка, В. Білоуса, І. Дзюбка, В. Пазенка, В. Буцевицького, Л. Тупчієнка, М. Поліщука, Б. Кухні та ін. При цьому становлення соціології політики як на Заході, так і в Україні відбувалось у тісному зв'язку з розвитком загальної соціології і у взаємовпливі з політичною наукою і сьогодні знаходяться у відношенні компліментарності

Загальнотеоретична частина соціології політики визначає у найзагальніших поняттях соціальні основи і соціальні дії (сили, мету, наслідки) влади, яка встановилася у суспільстві. Отже, тут вступають у силу закони і гіпотези, які пояснюють генетичні і функціональні залежності між політичними та неполітичними суспільними явищами. Ця частина соціології політики є саме політичною соціологією, яка розуміється як загально-соціологічна теорія політики. Вона знаходить застосування у спеціальних розділах соціології політики, які займаються описом і аналізом окремих галузей політичного життя.

До спеціалізованих розділів соціології політики належать:

• соціологія політичних партій, громадських об'єднань і рухів;

• соціологія держави та її окремих інститутів (наприклад, представницьких органів, армії та ін.);

• соціологія політичної культури, в тому числі громадської думки і політичної ідеології;

• соціологія політичної поведінки;

• соціологія електорату;

• соціологія влади;

• соціологія міжнародних політичних відносин та ін.

Кожний з цих розділів можна було б трактувати як самостійну галузь, наприклад, як соціологію сім'ї, села, вільного часу тощо. Існують дослідження, присвячені соціології партії або армії, та наукові заклади, які спеціалізуються в даних галузях. Це водночас не змінює становища речей, якщо йдеться про статус таких дисциплін у межах соціології політики. Вони є частиною цілого, яке об'єднує загально-соціологічну теорію політики й

окремі соціологічні піддисципліни, що аналізують політичні відносини.

3. Предметом вивчення соціології політики є такі питання:

• яким чином взаємодія соціальних спільностей відбивається на характері і способах функціонування політичних інститутів;

• в якій мірі політичне нормування впливає на усталеність структури;

• як характер процесів інституціоналізації спільності змінює її політичний статус в суспільстві;

• якою є соціальна база того чи іншого політичного порядку;

• якими мають бути соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого та ін.

Важливим аспектом соціології політики є дослідження соціального механізму влади та її впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Саме вивчення механізму перетворення соціального у політичне, зокрема, формування із соціальної спільності механізму суб'єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін.

4. Основними поняттями соціології політики є: "політика", "політична влада", "політичний суб'єкт", "політичне життя", "політична культура", "політична свідомість", "політичні відносини", "політична діяльність", "політична система", "держава", "політична партія", "політичний процес", "політична соціалізація", "політичні рухи" та ін.

Політика є особливим видом діяльності, який пов'язаний із одержанням і здійсненням влади, насамперед, державної. Незважаючи на численність підходів до визначення суті політики, їх можна, узагальнюючи, звести до двох основних. Це, по-перше, розуміння політики як зіткнення та протиборства великих груп людей, соціальних спільностей, прагнення до панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні інтересів. По-друге, це спосіб бачити у політиці засіб узгодження інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу, досягнення визначеної мети. Кожна з цих позицій, які, здавалося б, виключають одна одну, не є хибною. Більше того, сформувати повну, цілісну уяву про політику можна лише враховуючи обидві.

Політика — специфічна галузь людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; вони стикаються, протиставляються чи збігаються, відбувається безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести їх до певного компромісу та

узгодженості. Проте політика — не тільки сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і протиборства, а й спосіб певної субординації даних інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і обов'язковим для всього загалу. Йдеться про політичну владу. Боротьба за завоювання і здійснення влади — це основний зміст політики, а тому й основне питання, яким займаються науки, що вивчають її, в тому числі і соціологія політики.

Поняття влади взагалі, як і поняття політичної влади, трактується по-різному. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, про владу пророка над послідовниками його вчення, про владу над людиною сил природи, про владу держави над своїми громадянами тощо.

Незважаючи на те, що політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть мати як інституційний, так і не інституційний характер.

Отже, говорячи про політику, ми так чи інакше повертаємося до неї як до людської діяльності, пов'язаної з відношенням до влади.

Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів і відповідних політичних відносин, змісту діяльності політичних інститутів, у вивченні політичних партій та рухів, поведінки і свідомості електорату.

Соціологія політики вивчає суть влади, її природу і прояв з погляду конкретної людини, організацій та об'єднань. Саме тому для неї предметом особливої уваги є розгляд особистості як суб'єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві — об'єкт політичних відносин.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки та поведінки, миру і стабільності, органів управління та їх апарату, політичних партій і рухів, профспілок, участі народних мас у виборах, діяльності керівників держави, політичної ідеології, взагалі держав та їх форм. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, що відбуваються в суспільстві, бюрократизму та процедур прийняття рішень, усіх громадських організацій і рухів, неформальних об'єднань, різноманітних засобів залучення мас до політики, політичних лідерів різних рівнів, культур і традицій, систем і політичних режимів тощо.

Соціологи виділяють три вектори виміру простору політичної влади:

• перший вимір утворюється відносинами політичного суб'єкта і тієї соціальної спільності, інтереси якої він презентує - "вісь представництва ";

• другий вимір являє собою багатоманітні відносини політичного суб'єкта і соціальних інститутів суспільства, владної еліти - "інституційна вісь ";

• на третій вісі позначаються "технології" розв'язання політичним суб'єктом проблем, що постають перед суспільством — "вісь політичної діяльності".

Зміст політичного життя становить форму реалізації інтересів людей, верств, груп, класів, націй і тих, що їх представляють — партій та об'єднань. Якщо соціальні групи, класи враховують об'єктивний хід історичного процесу, то політичні відносини даної суспільно-політичної системи розвиваються без соціальних потрясінь. У противному разі виникає велика імовірність колізії та політичних конфліктів і конфронтації.

Поняття "політичний суб'єкт" може позначати як окрему людину (наприклад, виборця, учасника мітингу, члена політичної партії), так і соціальну спільноту (наприклад, фракція, яка бореться за незалежність), соціальний інститут (наприклад, армія, яка здійснює переворот у державі). Основними ознаками політичного суб'єкта є:

• здатність приймати політичні рішення;

• здатність реалізувати ці рішення у політичній практиці або контролювати їх організацію;

• спроможність нести відповідальність за свої рішення.

Під політичною культурою розуміється сукупність зразків поведінки і діяльності, які забезпечують передачу накопиченого досвіду від покоління до покоління і тим самим сприяють сталості політичних відносин під впливом часу. Разом з тим політична культура виступає як нормативний механізм, який забезпечує регуляцію поведінки і діяльності.

Політична соціалізація — це залучення індивіда до цінностей, знань, рольових зразків, які дозволяють йому адаптуватися до політичного життя суспільства. Зазвичай соціалізація здійснюється на основі загальноприйнятих норм і зразків, які увійшли у сферу політичної культури. Політична соціалізація — це двосторонній процес. З одного боку, вплив соціально-політичного середовища на індивіда, а з іншого — формування політичної індивідуальності, яка передбачає вільний вибір і відповідальність за прийняті рішення з боку індивіда. Результатом політичної соціалізації є готовність індивіда до участі у політичній акції, тобто певний рівень соціальної

мобілізації. Ця готовність проявляється, зокрема:

• на рівні знань, уявлень про основні принципи функціонування політичної системи;

• на рівні прихильності до фундаментальних принципів суспільства;

• на рівні політичних навичок, які дозволяють індивіду переходити від слів до справи.

Політичний процес можна визначити як перехід від однієї політичної події до іншої за певний проміжок часу. Під подією розуміється деяке порушення регулярності звичайного стану речей, наприклад, референдум 1 грудня 1991 р. виявився подією, яка значно прискорила поступ України до незалежності.

Існують три підходи до визначення політичного процесу (політики):

• функціонально-структурний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон) сприймає політичний процес як результат сукупного функціонування як всієї політичної системи, так і окремих елементів. Функціональні процеси переводять політичну систему із одного стану в інший;

• теорія конфлікту (Р. Дарендорф, Л. Козер та ін.) розглядає політичний процес перш за все як процес боротьби, суперництва і згоди стосовно матеріальних ресурсів і соціальних статусів у суспільстві. При цьому політичний процес розкривається з точки зору суб'єктів, які в ньому беруть участь;

• в межах поведінкової моделі (І. Мерріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін та ін.) політичні процеси інтерпретуються як поведінка і діяльність людей, які спрямовані на оволодіння і використання влади в особистих і суспільних інтересах. Основним показником політичних процесів тут виступає рівень включеності індивіда у політичні відносини.

Безумовно, що кожний із названих підходів має рівну цінність, свою мову опису і логіку аналізу політичних процесів.

Існують політичні процеси, які тривають протягом одного або декількох поколінь. Ці процеси носять історичний характер. Процеси, які розпочалися в Україні з початку 90-х рр. XX ст., за своїми масштабами і значенням — історичні, мають вивести нашу країну в XXI ст. на шлях правової держави і громадянського суспільства.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Охарактеризуйте політичну сфера суспільного життя.

2. Які вам відомі розділи соціології політики.

3. В чому полягає предмет вивчення соціології політики?

4. Що таке «політична влада», «політична соціалізація»?

Тема 11. Соціологія релігії.

План

1. Релігія як система вірвань і духовних цінностей.

2. Фактори формування релігії.

3. Релігійні організації.

4. Функції релігії.

1. Соціологія релігії — галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, ЇЇ вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.
Релігія — історично сформований комплекс вірувань, ритуалів, обрядів, символів, заповідей і норм поведінки, зумовлених вірою у надприродні сили, що проявляються у свідомості, стандартах поведінки, соціальних позиціях, релігійній діяльності осіб, що визнають свою приналежність до даної релігійної системи.

Таким чином, релігія завжди являє собою систему вірувань і духовних цінностей, а також практичних дій (культів, ритуалів, обрядів) які формують особливий релігійний світогляд та релігійну поведінку віруючої людини. Отже релігія є і соціальним явищем, оскільки пов’язана із особливою поведінкою та діяльністю людей, і соціальним інститутом, здатним організовувати соціальні суб’єкти, виконувати специфічні функції в суспільстві, і певною общиною людей з однаковими релігійними уявленнями.

2. Формуванню релігії як соціального явища сприяли ряд факторів — психологічні, гносеологічні і соціальні, причому вплив останніх виявився найбільш вагомим. Релігія як соціальний інститут функціонує на двох рівнях – ціннісно-нормативному і організаційному.

Ціннісно-нормативний рівень являє собою систему вірувань, обрядів, ритуалів, символів, заповідей, що фіксуються у священних текстів. Вони формують у віруючої людини систему уявлень про будову світу, детермінанти його розвитку, власне місце у природі та суспільстві. В результаті у людини формуються певні психічні чинники, пов’язані з релігійним світоглядом — емоції, переживання, цінності, ідеї, прагнення, бажання. Назовні ці психічні чинники виявляються в особливій релігійній поведінці особи, в етиці і культурі її відносин з іншими соціальними суб’єктами.

3. Організаційний рівень пов’язаний з утворенням релігійних організацій. Усі релігійні організації можна поділити натри групи — церкви, деномінації та секти.

Церква як правило є класичною організацією певної релігійної системи, має чітку внутрішньо-організаційну структуру, що включає духовенство (клір) і мирян, характеризується масовістю і тісно пов’язана з

суспільством та діє всередині нього. Кліром вважаються особи, які присвятили своє життя релігійному культу, мають право організовувати і проводити його. У православній церкві клір поділяється на церковнослужителів, що не мають духовного сану і священнослужителів – осіб, що мають духовний сан (за рангами вони поділяються на дияконів, священників та архієреїв). Мирянами вважаються прості віруючі, що не можуть проводити релігійні обряди, проте мають право і повинні брати участь у них.

Церква виникає у процесі розвитку певного віровчення, має стабільні зв’язки з основними сферами суспільного життя та провідними соціальними інститутами — політикою, ідеологією, культурою тощо. Церква є універсальною організацією, оскільки до неї входять особи різних статей, вікових та статусних груп, вона задовольняє більшість основних запитів її учасників. Серед провідних церков в Україні можна виділити римо-католицьку, греко-католицьку, Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату та Українську автокефальну православну церкву.

Деномінацією вважається організація, яка підтримує соціальні зв’язки з суспільством і нормальні стосунки з церквою, проте не має такої широкої соціальної бази, як церква, чіткої внутрішньої структури, не поділяється на духовенство і мирян, згуртовує навколо себе незначні групи прихильників, котрих не задовольняють постулати ортодоксальної церкви. Деномінації виникають у результаті плюралізації провідних релігійних систем у суспільстві. Вони мусять конкурувати між собою, доводячи потенційним прихильникам правильність, істинність вчення, яке несе деномінація. Якщо церква вимагає безумовної відданості своїх прихильників, то деномінація намагається залучити якомога більше своїх послідовників, незалежно від чистоти їх вірувань. До основних протестантських деномінацій України належать баптисти, адвентисти сьомого дня (суботники), євангелісти, свідки Єгови.

Секта — релігійна організація, яка відкидає будь-які зв’язки з суспільством і церквою. Вона як правило, виникає на фунті опозиції до офіційної церкви. Секти найчастіше характеризуються такими рисами як:

• сліпа віра послідовників у ідеали секти,

• самоізоляція та відокремленість від інших громад,

• протиставлення власного релігійного вчення усім іншим, що діють в суспільстві,

• визнання винятковості своєї релігійної системи, вибраності її Богом;

• принцип вождізму, що ґрунтується на беззаперечному визнанні авторитету керівників секти;

• відсутність чіткої розгалуженої внутрішньо-організаційної структури;

• протидія багатьом соціальним нормам, що діють у суспільстві;

• строга регламентованість усередині секти й винятково сувора дисципліна.

Сектантство часто розхитує підвалини не тільки релігійного, а й усього суспільного життя, оскільки, як було сказано, воно відкидає значену кількість соціальних норм. Усе це, примножене на сліпу віру послідовників і сувору дисципліну у виконанні рішень керівників секти, робить останні негативним явищем суспільного життя. Інколи секти поводять себе вкрай агресивно, загрожуючи суспільному порядку. Типовим прикладом може бути діяльність таких сект, як “сатаніти”, “біле братство”, “Аум Сенрікьо” у Японії. Вони є небезпечними тим, що глибоко проникають у психіку й свідомість індивіда, змушують його повністю підлаштувати власну поведінку під агресивні ідеали секти, вимагають сліпого поклоніння керівникам секти та беззастережного виконання їхніх наказів.

Віросповідання індивіда напряму пов’язано з його релігійною поведінкою, формами якої можна вважати поклоніння, ритуал і молитву.

Поклоніння визначає специфічне відношення віруючого до об’єкта віросповідання, що проявляється під час зв’язку віруючого і священика.

Ритуал — певна символічна або магічна дія, встановлена релігійним каноном за заздалегідь визначеним змістом і порядком, через яку віруючі прагнуть впливати на об’єкт поклоніння. Ритуал є необхідною складовою будь-якої релігії.

Молитва — звернення до об’єкта поклоніння у відповідності з текстом встановленого сакраментального змісту.

Необхідною умовою існування будь-якої релігії є її морально-духовні засади, що пов’язані насамперед з релігійною свідомістю і релігійною психологією.

Релігійна свідомість виражає певне відношення індивіда до об’єкта релігійного поклоніння, встановлює певний сакраментальний зв’язок між віруючим і надприродними силами, котрі віруючий вважає священними.

Релігійна свідомість впливає на вироблення у віруючого певних психічних чинників, які проявляються у його відношенні до об’єкта поклоніння, певних емоціях, почуттях, переконаннях, викликаних канонами релігії, до якої відносить себе віруючий.

Релігійна психологія — вироблення у індивідів психічних процесів під дією релігійних норм і канонів, суть яких полягає у возведенні об’єктів поклоніння, формуванні певних очікувань і надій, пов’язаних з надприродними силами.

4. Релігія є соціальним явищем і соціальним інститутом, отже здатна виконувати специфічні соціальні функції серед яких можна виділити:

• ідеологічну, оскільки релігія здатна нести віруючим певні ідеї, внаслідок чого формує певну специфічну ідеологію, яка в окремі періоди здійснює неабиякий вплив на політичні, соціокультурні і духовні процеси; фактично стає суспільною державною ідеологією (наприклад, християнська ідеологія у період раннього Середньовіччя);

• інтегративну — релігія сприяє об’єднанню індивідів у різноманітні релігійні організації та групи;

• регулятивну, сутність якої визначається тим, що релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою індивідів, що відносяться до даної релігійної системи, впливає на соціальні зв’язки та відносини між ними, регулює їхню діяльність;

• нормативну, що полягає у встановленні релігією певних соціальних норм, пов’язаних з релігійним культом, обрядами, цінностями і традиціями, що їх несе у собі певна релігійна система;

• психологічну, яка визначається тим, що релігія формує у індивіда певне психологічне ставлення до об’єкта поклоніння, виробляє у нього почуття і емоції пов’язані з надіями на надприродні сили;

• соціалізації — оскільки релігія здатна виробляти у індивіда певні риси характеру, формувати його особисті переконання, цінності, поведінку, бажання та прагнення;

• світоглядну, що полягає у виробленні певного релігійного світогляду, релігійної свідомості;

• комунікативну, що виявляється в процесі взаємного спілкуванні віруючих, виробленні особливих соціальних відносин між ними.

Останнім часом в Україні соціологія релігії розвивається досить швидкими темпами, що пов’язано з посиленням ролі релігії у суспільному житті.

Важливим фактором, котрий має враховувати сучасна українська соціологія є те, що здавна релігія була носієм традицій і звичаїв нашого народу. Навіть у ті роки, коли релігійність вважалась непрестижним і навіть чужим для суспільства явищем, вона зберегла своє значення як одного із провідних чинників впливу на соціальні процеси в суспільстві та соціальну свідомість багатьох громадян. Тому природно, що саме релігія, як чи не головний об’єкт переслідування у тоталітарні часи, відіграла важливу роль у національному відродженні України наприкінці 80-их — початку 90-их pp. минулого століття.

Змінилось і ставлення держави та громадської думки до релігії. Держава повернула українським церквам значну кількість культових споруд вилучених у них у часи панування атеїзму, а стаття 35 Конституції України проголошує свободу віросповідання, тобто можливість сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої релігії, незалежно від національної, релігійної, расової чи статевої приналежності громадян. Основний Закон Української держави також визначає, що церква і релігія відокремлені від держави, а школа – від церкви. Це означає, що держава не втручається у здійснювану в мажах закону діяльність релігійних організацій, а релігійні організації не виконують державних функцій. Жодна релігія не може бути визнана в Україні як загальнообов’язкова.

Подібні тенденції, що знайшли своє відображення у політичних і законотворчих процесах 80-90-их pp., сприяли швидкому зростанню релігійної свідомості, відродженні релігійних традицій і звичаїв, посиленню впливу релігії на соціокультурні процеси у суспільстві. Так, у 2000 p., підчас

Великоднього привітання Президент України слушно зауважив, що християнські цінності відповідають національному характеру українців та їх світосприйняттю, найзаповітнішим настроям і сподіванням. Із цього джерела ми, як і наші предки, черпаємо мудрість, силу і наснагу.

Свобода віросповідання сприяла активізації усіх церков і інших релігійних організацій, в Україні постійно з’являються нові релігійні вірування і культи, формуються общини і секти нового типу, різко збільшилося видання релігійної літератури різного змісту. Разом з тим загострились і міжконфесійні відносини, в окремих випадках виникали й соціальні конфлікти на релігійному ґрунті. Особливо напруженими виявились стосунки між УПЦ Київського та Московського патріархатів.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Що таке релігія як система вірувань і духовних цінностей?

2. Які вам відомі фактори формування релігії?

3. Назвіть релігійні організації. Які з них існують в Україні?

4. Основні функції релігії.

5. Чим відрізняється релігійна віра від політичних переконань?

ВИСНОВОК.

Курс соціології є обов’язковим навчальним предметом для вивчення у вищих навчальних закладах України. Сучасна освічена людина повинна володіти системою знань про суспільство, в якому вона живе, методологією та методикою проведення соціолічних досліджень. Вивчення цього курсу допоможе сформувати у майбутніх фахівців соціологічне мислення та культуру.

Серед соціальних наук, які мають об’єктом свого дослідження суспільство, соціологія вирізняється складністю предмету – закономірностей функціонування, розвитку і взаємодії соціальних спільнот різного типу. Мета вивчення соціології полягає в тому, щоб студенти

· відкрили для себе одну з перспективних наук про суспільство;

· змогли під новим кутом зору побачити знайомі усім буденні стосунки між людьми та їх обєднаннями;

· оволоділи навичками наукового аналізу, об’єктивного наукового підходу до проблем вивчення суспільних явищ;

· отримали відповідь на питання: що таке влада, чому люди об’єднуються в групи, що таке соціальні інститути, як відбуваються зміни в суспільстві.

Методичні рекомендації створені відповідно до вимог сучасної програми дисципліни «Соціологія». Метою рекомендацій є формування системи знань щодо основних понять соціології, її становлення у світі та Україні, усвідомлення сутності соціального життя та соціальної структури суспільства, з методикою проведення соціологічного дослідження.

Методичні рекомендації знайомлять студентів з соціологією як наукою, висвітлюють історію розвитку соціологічного знання, знайомлять з видатними соціологами. Рекомендації розкривають соціологічне розуміння суспільства як соціальної системи. Погляд на суспільство і його розвиток конкретизується через пізнання його культури, соціальної структури, соціальних інститутів та взаємозв’язку особи і суспільства. Рекомендації включають в себе спеціальні соціологічні теорії, що аналізують особливості життєдіяльності людей в окремих сферах та галузях суспільства (соціологія сім`ї, релігії, освіти, політики тощо).

Список літератури

1. АндрущенкоВ.П. «Социология. Наука об обществе».

2. Барвінський А.О. «Соціологія. курс лекцій», Кихв, 2005р.

3. Болотіна Є.В. «Соціологія. Навчальний посібник», Київ, 2007р.

4.Бондарчук О.О. «Соціологія сім`ї», Київ, 2001р.

5. Євтух В.В. «Етносоціологія», Київ, 2007р.

6. ЗабараА.Д. «Соціологія», конспект лекцій, 1996р.

7. Загальна соціологія. Хрестоматія під ред..Городяненка В.Г., Дніпропетровськ, 2006р.

8. Зборовський Г.Є. «История социологии», Москва, 2007г.

9.Касьянов В.В. «Основы социологии и политологии», Ростов-на-Дону, 2003г.

10. Кравченко А.И. «Социология. Хрестоматия для вузов», Москва, 2003г.

11. Навчальний посібник НМЦ «Соціологія», 2002р.

12. ПічаВ.П. «Соціологія», Київ, 2000р.

13. Рущенко І.П. «Загальна соціологія», Харків,2004р.

14. Сірий Е.В. «Соціологія», Київ, 2007р.

15. Танчин І.З. «Соціологія. Навчальний посібник», Київ, 2007р.

16. Юрій М.Ф. « Соціологія культури», Київ. 2006р.

17. Юрій М.Ф. «Соціокультурний світ України», Київ, 2008р.

18. Якуба Е.А. «Социология», Харьков, 2004г.

РЕЦЕНЗІЯ

на методичні рекомендації

до самостійного вивчення предмету

«Соціологіія»

Методичні рекомендації щодо самостійного вивчення з предмету «Соціологія» складені у відповідності з програмою дисципліни.

Дані рекомендації включають основні теми для вивчення, а саме:

1. Предмет, метод, функції соціології.

2. Історія соціологічної думки.

3. Соціальна структура суспільства та соціальна стратифікація.

4. Етносоціологія.

5. Соціологія особистості. Соціологія молоді.

6. Соціологія конфлікту і соціальних відношень (девіантної поведінки).

7. Соціологія сім’ї і шлюбу. Проблеми демографії.

8. Соціологія освіти.

9. Соціологія культури.

10. Соціологія релігії.

Методичні рекомендації виконані на достатньо високому методичному, теоретичному рівні. Актуальність методичних рекомендацій не викликає сумнів, оскільки приведені теми для самостійного вивчення є актуальними в сучасному житті. Методичні рекомендації мають чітку структуру і складаються зі вступу, основних розділів, висновків, переліку використаних джерел.

Методичні рекомендації, складені Білецькою О.В. відповідають всім встановленим вимогам і можуть бути використанів процесі навчання, організації самостійної роботи студентами спеціальностей «Агроінженерія», «Геодезія та землевпорядкування» та «Водні біоресурси та аквакультура».

Рецензент:

Перепадя Лілія Михайлівна,

методист коледжу,

спеціаліст вищої категорії.

Соціологія

понедельник, 12 февраля 2018 г.

Методичні рекомендації

Методичні рекомендації

Поиск по этому блогу

понедельник, 12 февраля 2018 г.

Методичні рекомендації

Методичні рекомендації

понедельник, 12 февраля 2018 г.